3

Запрошення слідують одне за одним. Я не відмовляюсь. В моєму минулому житті про мене згадували тільки тоді, коли від цього була користь. Всі ж святкові обіди і вечері, виїзди на природу, походи в нічний клуб минали без мене.

А в ролі графа Потоцького я бажаний гість. Мене запитують, що я думаю про політику, театр, про новий памфлет. Я з виразом світської нудьги кидаю кілька фраз – і цим захоплюються. «Граф такий дотепний!». Зі мною фліртують перші красуні столиці. Я загадково посміхаюсь і не кажу ні «так», ні «ні». Насолоджуюсь роллю, бо знаю, що це роль, це невдовзі розпадеться, як картковий будиночок. 

Для мене існує тільки один чоловік, але я тримаюсь в тіні, не дозволяючи собі уваги, що виходить за межі етикету. 

І ось я приїжджаю на бал у князя Дорваля. Свічки в залі горять яскраво і здається, що зараз ще білий день, хоча надворі сутінки. Блищать дзеркала, по натертому до блиску паркету м'які туфлі трохи ковзають. Злегка шелестять плаття дам. Грають скрипки. 

Колись я міг про таке тільки мріяти. Зараз мене зустрічають самі господарі. Княгиня Дорваль світським тоном пропонує:
- Графе, дозвольте представити вас дочці моєї кузини. Адель така мила дівчина! І до того ж любить подорожі. 

Погоджуюсь:
- Звичайно, з радістю, мадам. 

Я тут не для того, але у гри є правила. Їх слід дотримуватись – і я запрошую Адель, говорю їй компліменти, вдаю захоплення. 

Танець. Розмови, чи приїде імператор, чи надовго. Поважні матрони, користуючись тим, що вік дозволяє їм більше, ніж шістнадцятирічним дебютанткам, сміються над в'їдливими словами, які імператор комусь казав на минулих прийомах. Обговорюють пані, якій він побажав народити ще більше дітей, майбутніх солдатів. Згадують, як він висміяв якогось німецького дворянина. Шепочуться і про Альбера:
- Його величність сказав, що така зовнішність – це капітал. Шкода, що він вже одружений, можна було б закріпити шлюбом вигідну угоду.

Якийсь дипломат, клацаючи табакеркою, хмикає:
- Крім зовнішності і відваги у бідолашного де Сенвіля нічого немає. Він потрібен тільки тоді, коли треба йти в справжнє пекло. Але не стратег, ні…

Інший додає:
- Але його величність знає, як зробити з людини корисний інструмент. 

Усміхаюсь на фразах, які всі вважають смішними. Киваю. Вдаю світський інтерес. Насправді ж вони мене дратують. 

Я шукаю Альбера поглядом. Нарешті бачу: він чекає, поки дружина танцює з австрійським дипломатом. 

Стоїть нерухомо. Ледь помітно спирається об стіну. Обличчя зблідло… Він ледве тримається. 

Серце стискається, я наближаюсь, і з легким уклоном кажу:
- Генерале, дозвольте ненадовго викрасти вас у шановного панства.

Він кліпає, дивиться з болем, але не може відмовити дворянину з багатої країни, раптом імператор що скаже. Я беру його за руку, торкаюсь зап'ястя в легкому поцілунку. 
- Ми їдемо спати. І це не обговорюється.

-А дружина? Етикет... 

- Думаєте, о шостій ранку після безсонної ночі хтось помітить? До того ж... - витримую паузу. – Ну добре, я звелю слузі, щоб сказав пані де Сенвіль, нібито вас викликали у важливій справі. 

Ми прямуємо з залу. Виходимо в двір. Альбер вже здається, жадібно вдихаючи свіже повітря. В світлі ліхтаря не дуже видно, я просто здогадуюсь... просто в тиші чую трохи хрипле дихання. Підходимо до карети. Я подаю руку, допомагаючи йому зайти. 

- Ви зі мною як з прекрасною панянкою, - гірко усміхається він. -  Ні, якщо потрібно для дипломатії і імперії, я... тільки... може, не сьогодні?

 Я сміюсь. 
- Спати - значить просто спати! Заплющити очі, і вас ніхто не турбує!

В кареті він вже знесилено опускається на сидіння і схиляє голову мені на плече - так, наче всі сили закінчились, як тільки не стало кому дивитись і контролювати. Рух карети плавний, погойдуючий. Невдовзі ми під'їжджаємо до мого особняка. 
Я тихо кажу:
- Приїхали. 

Він прокидається не одразу, неохоче, наче готовий заснути і тут, тільки б його залишили у спокої. Навіть підняти голову для нього зусилля. Коли ми йдемо в дім і піднімаємось у спальню, він важко опирається на мою руку. А тоді я притримую його і тихо шепочу: 
- Все-все-все... зараз тобі допоможу, і ти заснеш. Скільки потрібно.

Я акуратно допомагаю йому вивільнитись з парадного мундиру, обережно, уникаючи дотику близько до шраму на боці. Раптом його пальці стискаються на моєму плечі: 
- Ви знаєте мене краще, ніж випадковий світський знайомий. Хто? 

Я зупиняюсь. 
- Щось не так?