2

Він не обманув. Вже наступного дня я - граф Стефан Потоцький, запрошений на вечір в ближньому колі імператора. Коли мене питають, якими землями я володію, за столом, як шелест трави, проходить схвильований шепіт. Це майже як заморська колонія європейської країни! До речі, володіння в колоніях теж є. 

-І ви всього лише граф? - різко цікавиться імператор.

 - Олександру Македонському не потрібні були пишні титули, щоб володіти половиною світу. 

- Тобто, я можу чекати, що одного дня ви піднімете повстання проти царя, і всесвіт ми будемо ділити вже з вами? 

Я тільки загадково посміхаюсь. Майже не слухаю, про що говорять за столом. Мій погляд раз у раз повертається до чоловіка поруч з імператором. Генерал Альбер де Сенвіль. Цю долю я виграв для того, щоб бути з ним. Про нього мріяв у сірому і самотньому житті, яке скинув, як змії скидають стару шкіру. 

Тоді у мене були тільки книги – вікно в інше життя, швидке, яскраве… був тільки образ. 

А тепер він так близько. Виявляється, що портрети зовсім не передавали його теплого погляду і усмішки, здатної розтопити холод найважчого дня. Золотисті кучері блищать у світлі свічок, і я вже уявляю, як перебиратиму їх пальцями. 

Імператор, задумавшись над комбінацією карт, тягне Альбера за волосся. На мить на красивому обличчі проступає вираз болю, але тут же змінюється безтурботною посмішкою. Це навмисне - для забави тягнути з того боку, де шрам від давньої рани. 

Я прикриваю половину обличчя віялом з карт. Мине кілька днів, і все зміниться. А зараз - світська розмова. Обговорюють недавню п'єсу, Альбер жартує, запитує мене, чи ставлять Корнеля і Расіна в Києві. 

- Так, але не тільки. Я і сам пишу п'єси для нашого театру... під псевдонімом. Знаєте, навіть не без успіху. 
Усміхаюсь. Цокає годинник - зворотній відлік мого життя як графа Потоцького іде. Та я знову непомітно кидаю погляд на Альбера...

Невдовзі мене запрошують на вечір в маєтку мадам де Сенвіль. Дружина Альбера саме така, як я уявляв її за мемуарами. Красива, вишукана, світська - і для неї не існує нікого, крім неї самої. Сидячи в кріслі навпроти чоловіка, вона крадькома кидає погляд на величезне дзеркало на стіні, милуючись собою. Я ж щасливий тим, що я поряд з ним, але дивлюсь на те, як світло грає в кришталевому келиху з білим вином. 

Вражена моїм походженням і багатством, мадам де Сенвіль фліртує зі мною.
- Ви завітаєте в мою ложу в театрі, графе? Невдовзі ставитимуть «Федру». Олександр, на жаль, не складає мені компанію…

- Я подумаю, пані.

- Яку п'єсу, Расіна чи когось з нових авторів? – цікавиться Альбер. – Ізабель, люба, невже ти не втомилась бачити на сцені тільки давню Грецію чи Рим? Жермен написав таку захоплюючу драму про часи Чезаре Борджа, але її прийняв тільки театр на околиці…

Здається, він хоче розповісти про друга і ту драму, але Ізабель ласкаво зупиняє його, наче дитину:
- Любий Александр, нашому гостю, мабуть, це не цікаво. П'ятнадцяте століття, Боже, як це вульгарно… все ідеальне навіки залишилось в античності. 

 Мене злить те, що вона вважає його ім'я негарним і зве його так, як вважає «модним» і не провінційним. «Бо це так мило, коли імператор називає близьких людей так, як йому більше подобається». 

Вона потім писала: «Александр» звучить вишуканіше. «Альбер» - провінційне, не модне. Я допомагала чоловіку відповідати його становищу».
Альбер дивиться розгублено. Зупиняється на півслові. 

Роблю ковток вина: 
- Ні, що ви, мені дуже цікаво продовжуйте, Альбере.