1

«Я віддам усі свої майбутні життя за те, щоб хоч в одному житті у тебе не було сивого волосся».
Пріст – «Сьомий лорд». 

1. 

Після чергового робочого дня я валюсь з ніг від втоми. Голова розколюється від завдань «на вчора», безкінечних переробок одних і тих самих фраз, суперечок – теж через одне й те саме, докорів, чому затримується товар. Чому? Бо війна! Там машина застрягла на митниці. Ще десь не працює пошта. Та нагорі на це начхати. «Успішна людина робить, а не вигадує виправдання». 

Добре, добре, я не успішна людина, я ніхто, тільки дайте ж спокій… Спати хочеться. 

В сумці ще вібрує телефон. Я сідаю в автобус, засинаю... і пропускаю свою зупинку. Водій будить мене на кінцевій. Але це не та кінцева, яку я звикла бачити. В напівтемряві яскраво сяють ліхтарики китайського кафе. Новеньке відкрилось? Навіть не віриться, що хтось таки привів до ладу ту недобудову, що стояла тут, певно, з лихих дев'яностих.

З трохи прочинених дверей так заманливо пахне спеціями і випічкою… я одразу згадую, що мені навіть не дали пообідати. В роті пересохло від спраги. Дивлюсь на годинник. Ну ок! Ще час є - я можу зайти поїсти і попити, а тоді вже піти на зупинку і чекати автобус додому. 

Я заходжу. Примружуюсь від яскравого світла і блиску червоного і золотого. Важкі багряні штори, червоні скатертини, сяючі ліхтарики під високим склепінням. 

За столами сидять дивні постаті в масках. Знизую плечима. У людей, мабуть, корпоратив. А може, просто неформали тусуються. 
Шукаю вільне місце, і тут офіціант, який подає меню, шепоче: 
- Ви тут вперше? То скажу – тут можна не тільки повечеряти, а й зіграти в кості. Сьогодні навіть особливий день - сам хазяїн грає. Спробуєте? Новачкам щастить. 

Хмикаю: 
- Моя зарплата дістається мені не так легко, щоб просаджувати її в азартні ігри. 

Офіціант хитає головою. 
- Ваші гроші залишаться при вас. Поставте роки життя. П'ять, десять... скільки вважаєте за потрібне. 

І тут мене смикає: 
- Тоді я не проти. 

Що мені втрачати? Моя доля була визначена ще до народження, коли моя мати подумала: «дитиною можна прив'язати чоловіка до себе, тоді він перестане пити, гуляти, нарешті усвідомить, що у нього є родина». Не усвідомив. А мені довелось надто рано подорослішати. Бути матір'ю цілком дорослим людям. 

Розумію, що неодмінно програю. В казино у виграші залишається тільки власник казино. То й що?  
Все одно мене не приваблює перспектива в сімдесят чи вісімдесят років злягти овочем з повним букетом старечих болячок. 

І після вечері мене проводять в окремий кабінет, де сидить красивий юнак в червоному. Бліде обличчя. В чорному, як воронове крило, волоссі блищать срібні прикраси. Здається, йому не більше вісімнадцяти. Але погляд і посмішка... Це не людина. Це створіння бачило злети і падіння, мабуть, всіх імперій від часів шумерів, а то й Атлантиди.

- Скільки років життя ставите? – питає він. 

Телефон у мене в сумці розривається. Я дістаю, дивлюсь на екран, переглядаю список викликів і повідомлень, і вимикаю. Байдуже кидаю:
 - Всі що залишилися від сьогодні.

 - Тоді, якщо ви програєте, ви тихо заснете в залі за чаркою вина, а всі ваші роки перейдуть до якогось більш щасливого гравця. 

Беру гральні кості в руки. 
- Ну, чудово. Не треба буде пояснювати начальству, чому я не винна в тому, що в залізничну станцію потрапила ракета. 

Сміюсь і кидаю кості навіть не дивлячись. Глухий стук. Юнак дивиться на комбінацію, яка випала, і змінюється в обличчі.
 - Неймовірно! Дві десятки...

Найбільша. Йому навіть немає сенсу кидати. 

Мовчу. 

- Вражаюче... – продовжує він. – Ваш виграш? 

- Інша доля. В інший час, - я називаю, який, і продовжую: - Я фантастично гарний і багатий магнат з Київської губернії... в мене титул, землі, золото… рідкісні речі з Китаю…

Губи господаря грального дому кривляться в трохи презирливій посмішці. 
- Всі люди бажають одного й того ж. Але це ваш виграш, ваш вибір. 
_________________

Коментар автора: локації і антураж в книзі доволі умовні, так само як в китайських сянься-романах "історичний" сетинг не має відношення до реальних епох і подій)