1.ПЕРШІ КООРДИНАТИ.

        Місток «Астрід» повільно оживав. Вікторія Стерн, нарешті впоравшись із тремтінням у руках, активувала термінали керування. За її спиною чулися кроки: Марк Лавров, все ще спираючись на стінку, підключав діагностичні системи до центрального вузла, а Олексій Савченко вже невідривно дивився на монітор, де пульсували дані радіосигналу.

— Дихання вирівнялося, — пробурмотів Марк, кинувши погляд на прилади. — Реактори працюють на 40% потужності, ми в нормі. Але, капітане, подивіться на зовнішні сканери. Це не планета. Це штучний об’єкт. Його маса... вона не відповідає об’єму. Він порожній всередині, але має щільність, яку важко пояснити нашими законами фізики.

Вікторія кивнула, не відводячи погляду від панорами. Світло від помаранчевого карлика грало на металевих конструкціях, створюючи ілюзію руху, хоча об’єкт здавався нерухомим.

— Олексію, що з сигналом? — запитала вона, голос нарешті звучав впевнено.

Савченко насупився, його пальці літали по голографічній клавіатурі. — Це не прості числа, капітане. Це послідовність, що базується на зміні квантових станів елементарних частинок. Вони не транслюють звук, вони передають структуру енергії. Якщо ми спробуємо відповісти, ми повинні точно влучити в частоту, інакше... інакше нас сприймуть як статичний шум або пошкоджений зонд.

Тиша на містку стала напруженою. Вони готувалися до цієї подорожі все своє свідоме життя, але реальність виявилася значно складнішою за найсміливіші прогнози вчених із Землі.

— Ми повинні надіслати протокол «Вітання», — Вікторія рішуче натиснула кнопку активації зовнішніх антен. — Олексію, підготуй математичний відповідник нашої присутності. Покажи їм, що ми не випадкові гості, а дослідники.

— Прийнято, — Олексій на мить завмер. — Але майте на увазі, капітане. Щойно ми надішлемо сигнал, ми перестанемо бути «невидимими». Ми станемо об'єктом вивчення.

Вікторія подивилася на геометричні візерунки на екрані. Щось у ритмі їх пульсації здалося їй знайомим . Гігантська істота чи конструкція, що прокинулася разом з ними.

— Роби, — наказала вона.

Корабель здригнувся від викиду енергії. Сигнал пішов у порожнечу. Тепер залишалося лише чекати, чи відповість титанічна споруда знову, чи тепер мовчання зміниться чимось значно небезпечнішим.                                                         Хвилі напруги розповсюджувалися по палубі «Астрід» із такою ж швидкістю, з якою дані з головних антен проходили через первинні фільтри бортового комп’ютера. Після того як імпульс протоколу «Вітання» залишив межі корабля, минуло майже сорок дві хвилини. Для людей, чиї біологічні годинники ледь оговталися від століть анабіозу, кожна секунда тягнулася немов нескінченність. Вони застигли навколо головного пульта, затамувавши подих і боячись навіть зайвий раз поворухнутися, аби не порушити крихку тишу корабля.

Марк першим порушив мовчання, різко вдаривши долонею по краю своєї консолі, коли зелені індикатори діагностики раптово змінилися на глибокий, майже неоновий фіолетовий колір.

— Капітане, енергетичні щити корпусу фіксують незрозуміле збудження навколишнього простору, — його голос звучав напружено, майже стривожено. — Це не відбита радіохвиля. Гравітаційне поле навколо нашого зорельота почало змінювати структуру. Вони не  прослуховують нас — вони налаштовують на нас свій власний внутрішній резонанс. Якщо ця тенденція збережеться, наші двигуни можуть зірватися з магнітної стабілізації.

Вікторія перевела погляд з Марка на Олексія. Ксенолінгвіст у цей момент буквально злився з голографічним дисплеєм. Його обличчя бліде від недосипання та адреналіну, освітлене мерехтінням десятків тисяч невідомих символів, що з шаленою швидкістю з’являлися на екрані.

— Дивіться на ці графіки, — прошепотів Олексій, і в його голові звучав майже дитячий захват, змішаний зі священним жахом. — Це не математика і не звичайна послідовність простих чисел, яку ми їй надіслали. Це... це тривимірна матриця пам'яті. Вони взяли наш математичний код і розгорнули його у вигляді складної архітектурної карти. Вони показали нам нас самих. Вони знають, з якої ми системи, скільки часу тривав наш політ і навіть те, у якому стані перебували наші біологічні організми під час переходу.

На головному панорамному екрані тим часом почалося неймовірне видовище. Мільйони вогнів на велетенській мегаструктурі, що оперізувала помаранчевий карлик, раптово синхронізували свої світлові імпульси. Вони більше не пульсували хаотично чи в простому ритмі — тепер вони утворювали гігантські світлові тунелі, що простягалися від найдальших кілець прямо до координатної точки, де зависла  «Астрід».

— Вони відкривають коридор? — запитав Марк, тримаючись за поручні, оскільки підлога під ногами злегка завібрувала від потужного низькочастотного гудіння, що йшло ззовні через космічний вакуум, резонуючи з корпусом корабля.

— Ні, не коридор, — повільно заперечила Вікторія, вдивляючись у те, як світлові лінії на екрані починають формувати впізнавані геометричні фігури, що нагадували структуру людської ДНК, переплетеної з невідомими кристалічними решітками. — Це запрошення. Вони хочуть, щоб ми підійшли ближче. Вони вказують нам точний шлях всередину орбітального комплексу, але на їхніх умовах.

У цей момент штучний інтелект подав голос, порушивши робочу тишу містка своїм рівним, електронним тоном: — Увага всьому екіпажу. Зафіксовано направлений промінь локальної гравітаційної буксирувальниці. Нас не атакують, але рух у проміжному секторі тепер повністю контролюється зовнішнім джерелом. Відключення ручної тяги двигунів відбудеться через тридцять секунд. Ми маємо прийняти цей вектор або спробувати здійснити аварійний маневр у протилежний бік. Але другий варіант призведе до неминучого розриву корпусу через гравітаційний градієнт.