Таня не знала, як сказати Артемові, що чекає від нього дитину. Вона взагалі не знала, як зробити перший крок. Перед очима стояла картина, яку вона побачила у лікарні. І відтак не знала, чому вірити – власним очам чи словам Артема. Вона була розгублена і вагалася. Вибачить зараз, а він покине – і біль буде ще більший.
Ніна Іванівна вирішила взяти ситуацію в свої руки.
– Алло.
– Артем, добрий день! – почувся голос тещі у слухавці.
– Добрий день…
– Щось тебе не чути не видно вже кілька днів.
– Ви ж мене вигнали… Як там Таня себе почуває?
– О! Згадав нарешті! Татусик.
– Татусик? Ви про що?
– Вагітна Таня. Тому й почувалась погано, коли ти приходив.
– Що?! Це точно?! – Артему захопило подих.
– Точно, точно. Що думаєш робити?
– Ніно Іванівно, невже ви думаєте, що я не хочу повернення Тані? Я чекаю, дуже чекаю, коли вона знов переступить поріг нашого з нею дому. Я ж говорив вам, що з колишньою в мене все, що то була неприємна випадковість. І Тані я це говорив.
– Ну, тоді скажи ще раз. Бо Таня все сумнівається.
Таня повернулася до Артема. Цвіли сакури в садку. Це було так мило. Ніби навмисно до її приїзду.
– Дякую тобі, – лагідно мовила Таня.
– За що? – здивувався Артем.
– За те, що привіз мене в таку красу.
Артем щиро засміявся.
– Радий, що тобі вже краще. Танюша, я так скучив...
Якийсь час Тані було незвично в цьому домі. Відвикла. До всього – лишився якийсь осад у серці. Вона знала, що Артем не винен. Але тепер уже з’явилося знання: він може бути жаданий для інших. І це лякало. Плюс вона була вагітна, і це був мінус. Мінус у змаганні з іншими. Вона програватиме тепер у красі. В його розумінні вона така, навантажена, нікому не потрібна і нікуди не дінеться. Її не треба покоряти, завойовувати. Вона вже не цікава. Саме так поводився Віталик, коли Таня чекала дитину. І цей досвід вона уже підсвідомо переносила на Артема.
Попри всі ці думки і почування Тані, Артем був напрочуд уважний, значно уважніший, ніж раніше. Він ніби розквітнув, як ті сакури у них у садку. Таня навіть не підозрювала, що цей бізнесмен, який продумує всі свої кроки і проживає життя планами, може бути таким м’яким.
Мирончика після виписки Ніна Іванівна забрала до себе. Вона вважала, що хлопчика заморили і що йому необхідна реабілітація.