Ще зовсім недавно вона по-дитячому раділа розкішному матеріалу, відзнятому в замках Франції та Італії. А тепер усе втратило смак. Усі щасливі передчування розчинилися в довготривалих сльозах. Якби не нудота, яка періодично підкочувала до горла, вона б повністю розчинилась у своїй апатії.
Тато пішов на роботу, і Таня була вдома сама.
Вона зміряла температуру: на градуснику було 37,5. Її морозило. Таня поринула у сон.
Її розбудив дзвінок у двері. Спершу не знала, чи відчиняти. Дзвінок задзеленчав знову й знову.
Відчинила. На порозі стояв Артем. Тремтячими руками він тримав розкішний букет червоних троянд.
– Я скучив…
Вона відступила на два кроки назад.
– Танюшко… Я не винен перед тобою у тому, про що ти подумала. Сніжана, моя колишня, сама зайшла у палату. Її мама, моя колишня теща, лікувала Мирончика. І Сніжана випадково дізналась, що я в лікарні. Вона сама поцілувала мене, коли я хотів вивести її з палати… Танюша… Повір…
Таня дивилась на Артема жалісливими очима загнаного звірка. Раптом навколо все потемніло, і тіло розм’якло. Таня знепритомніла.
Отямилась на дивані. Артем плескав її по щоках, перелякано дивлячись на дуже бліду шкіру обличчя.
– Твоя мама казала, що ти прихворіла. А ти ще й в обмороки падаєш. Випий водички.
Таня слухняно випила. Вона стільки всього хотіла наговорити цьому зраднику. Однак коли він опинився ось так поруч, такий рідний і теплий, променистий і найкращий, вона розгубила всі слова.
– Танюшечка… Як ти?..
Таня мовчки дивилася в очі Артему. Глибоко. Сумовито. Спокійно і схвильовано водночас.
– Пробач мені, рідненька. І за Мирончика, що недогледів. Тому тобі й не казав нічого, бо я винен, що він захворів. Намок у басейні в ботсаду і змерз… Пробач і за Сніжанку – що дозволяв їй зі мною говорити, що не прогнав одразу… Повір, я тобі не зраджував.
Таня дуже хотіла його слухати, але чомусь так різко захотілося спати. Вона не могла здолати сон і поринула в глибоке, темне провалля. Просто лежачи на дивані. Артем приніс зі спальні ковдру і накрив Таню. Поставив троянди у вазу. І сидів поряд, дивлячись і дивлячись на неї.
Ніна Іванівна, заставши Артема в них удома, попросила його піти. І він пішов.