17

Відео набирало дедалі більше переглядів. Уже за тиждень їхня кількість сягнула шістдесяти п’яти тисяч. Таня раділа, але не зупинялась на цьому.

Розглядаючи супутникові знімки околиць Києва, Таня знайшла ще двійко озер-літер. Вони були у Борисполі. Букви «п» і «є». Це було цікаво. Захотіла побачити, як то виглядає в дійсності.

Погода сприяла їй. Снігу все ще не було, а мороз тримався. У Бориспіль Таня поїхала одна. Неподалік зупинки на Київському шляху вона побачила старовинну будівлю. Київський шлях, 108… Якась школа…

Для Тані було очевидним, що це одна із засипаних-затоплених будівель, свідків докатастрофного життя. Рівень дороги був вищим за рівень будівлі. Та й то: у землю врізалися замуровані вікна. Споруда мала величезні вікна і була всього одноповерховою. Хоча видно було, що під землею ховається решта поверхів. Вона обійшла будівлю. Двері в школу були зроблені з вікна, і до них приробили три сходинки.

Таня пройшла до озера. Воно було дуже великим.

Таня успішно кілька разів облетіла квадрокоптером обидва озера. Це було вражаюче.

Приїхала з Борисполя якась втомлена. Тому за монтаж не бралася. До всього – хотіла ще детально почитати про Бориспіль і пошукати більше інформації.

– Артемчику, дива були завжди поруч, а ми просто про них не знали, – говорила Таня, вже лежачи в ліжку і ледве ворушачи губами. – А тепер усі будуть про них знати, я тобі обіцяю…

– Спи вже! В тебе ще є сили говорити, – сказав, лагідно сміючись, Артем.

– Так… Я тобі обіцяю…

Вона поринула у довгий і міцний сон. І снились їй північні околиці Київщини. Височезні восьмиповерхові цегляні церкви уздовж дороги, які вона побачила, проїжджаючи повз, і прагнула приїхати познімати. А коли приїхала, то довго блукала вулицями цього мегаполіса, то наштовхуючись на театр, то на якісь чудесно прикрашені будівлі у так званому колоніальному стилі. Елементи декору були такими, яких у житті вона не бачила ніколи, а покриття будівель було з дуже яскравих і якісних фарб. Можливо, то були емалі, а можливо – не відомий сучасності спосіб оздоблення стін.

Таня прокинулась із солодким відчуттям реальності побаченого вві сні. Ще довго лежала, відтворюючи в пам’яті образи дивовижних споруд. І головне – вони знаходились у якомусь місті неподалік батьківщини її тата. А міст там ніяких нема…

Після сніданку, все ще перебуваючи під враженням від сну, Таня зайшла в карти Гугл.

На північ від Києва Таня побачила Національний природний парк «Залісся».

Таня помітила широкі прямоїжджі дороги. Заболочені, затоплені території зі слідами водоверті, і ці прямоїжджі дороги… Ці широчезні магістралі… А місцями розмітки міст. Ось магістраль переривається, заходить і болота, а за метрів п’ятсот продовжує свій прямий лет. Видно, що ці дороги були колись цілісними і дуже потужними. Але коли то було? Це перше питання. А друге питання – як? Як вони вціліли після такого катаклізму?

Ввечері канючила:

– Любий! Ну, будь ласочка! Ну, поїхали зі мною!

Артем невдоволено бурчав:

– Зима, холод, а тобі хочеться мандрівок. Та ще й невідомо куди. Ти сама хоч маєш уявлення, що то за місцевість? Ти побачила на карті, тебе зачепило, і що – треба їхати?

– А як інакше досліджувати? – нила Таня.

А за кілька днів Артем здався, і вони почали готуватись у подорож.

Артем узяв у батька позашляховик. Зарядили акумулятори всіх приладів і рушили.

Їхали через Бровари і Велику Димерку. Дістались до заповідника «Залісся». З землі не було так цікаво знімати. Запускали квадрокоптер. Погода була сонячна. Снігу все ще не було. І виходили чудові відео.

В заповіднику були болота і дороги.

Таня наполягала доїхати до Літочок і познімати там. Артем впирався, однак здався, і вони поїхали.

Було вкрай цікаво фотографувати ці заболочені місця. Під болотами було видно якусь розмітку.

Ввечері, діставшись до дому, впали на ліжко без задніх ніг.

– Ох, Танюха, заганяла ти мене.

– Я й себе заганяла. Але стільки відосиків зазняли…

– Тобі на всю зиму вистачить – розбиратися, монтувати.

– Я ще хочу в бік Чорнобиля проїхатись.

– Ти здуріла?

– А що?

– А то – просто так там не можна кататись.

– Ну, знайди спосіб, домовся. У твого батька ж є зв’язки.

– А що там такого, що треба аж так?

– Дуже цікаво. Там є такі магістралі, завтра покажу на компі зараз так спати хочеться…

Таня замовкла на півслові. Артем хотів продовження розмови, однак уже не міг її розбудити. Лежав, міркував.