11

Таня відмовилась писати сценарії для дитячого каналу. Це її обтяжувало, а оскільки потреба заробляти на хліб насущний відпала, то й робота не до душі видавалась марною витратою дорогоцінного часу. Тепер вона цілком могла присвятити себе своєму Ютуб-каналу.

Для початку – навчилась жити в цьому чималому будинку. Був жовтень, а звичайна осіння депресія цього року оминула її. Можливо, тому, що в неї було все, чого вона хотіла: кохана людина, свобода від неулюбленої роботи, близькі здорові і поряд.

Артем не був поряд фізично, але він оточував її турботою, і поки життя Попелюшки їй подобалось дедалі більше.

Перша її поїздка після тривалої перерви була на Лису гору у Києві. Поїхали з Артемом і Мирончиком. Влаштували собі тур вихідного дня.

Під’їжджали до гори автівкою.

– Ти знаєш, я з цього боку ніколи й не заходила на цю гору. Взагалі останній раз тут була дев’ять років тому, – сказала Таня, вглядаючись у золотаві крона дерев.

– А я взагалі не був тут – до мого сорому, – мовив Артем.

– І я не був, – додав Мирончик.

Таня з Артемом засміялись.

Вийшли з автівки і пішли до пологого підйому, схованого між деревами. Біля підйому помітили табличку, де було написано «Регіональний ландшафтний парк “Лиса гора”».

– Бачиш, на схемі видно, що Лисогірський форт – це зіркова фортеця.

– Так?

– Я згодна, що це не все так очевидно. Але дивись: ось як ідуть вали – зіркою.

Таня показувала пальцем на схемі зіркові контури форту.

– Гм, справді.

– Бачиш, – урочисто усміхнулася Таня.

– А чому на супутникових знімках не видно?

– Артемчику, ти ж бачиш, усе заросло лісом. А в мене є більш давній Гугл-знімок – і там сфоткано, коли листя на деревах не було. Зараз…

Таня дістала свій смартфон і, трохи погортавши, показала Артемові світлину, на якій було видно форт згори.

– Ого! – Артем присвиснув. – Ніколи б не подумав.

– А ось цей форт на знімку німецьких льотчиків 1943 року.

Таня дала Артемові смартфон.

– І мені покажи, – застрибав Мирончик.

Артем показав світлину малому. Той скорчив гримасу, не розуміючи зображення.

– Що скажеш? – хитро поглянула на Артема Таня.

– Ну, що скажу… Це було сімдесят п’ять років тому, а дерев на цій горі не було. Справді була Лиса гора, чого не скажеш тепер.

– От-от! І подивись: усе в досить гарному стані – всі фортечні вали, – торжествувала Таня.

– Так… Ходімо? А то ми застрягли на вході.

Вони пішли пологим підйомом. Обабіч асфальтованої дороги були земляні насипи.

– Невже це дорога ще з тих часів і її робили в ті часи в комплексі з цим фортом? – подумала вголос Таня.

– Не знаю, але схоже, – подумав із Танею Артем.

Підіймаючись, фотографувались, сміялись.

Піднялись на гору, яка була валом. Таня озирала панораму і широко розплющувала очі:

– Артем, ти лише поглянь, яка висота цих валів!

– Так…

– І ти розумієш, це все на пагорбі. Наче хтось вирізав ці форми із землі, а не насипали.

– Думаєш? – не вірячи, мовив Артем.

– Та не знаю навіть. Так виглядає. Ти ж бачив, як досконало виглядають ці форми згори. Думаєш, можливо таке побудувати вручну?

– Ну, я ж маю справу з будівництвом. І хочу сказати, що це дуже непросте завдання. Та ще й на такій гористій місцевості. Мені дивно.

Вони пішли далі. Подекуди прямо на валу, трохи вгрузлі в глину, лежали кам’яні, здебільшого, гранітні блоки.

– Дивись, розбита і розірвана ікона, видно, що горіла, – Артем показав Тані на вандалізм на перехресті ґрунтових доріг.

– О Боже, якось аж не по собі, – здригнулась Таня. – Ходімо звідси скоріш.

Дійшли до каменя з написом: «Природний парк закладений в ознаменування 1500-річчя міста Києва».

– О-о! – вигукнула Таня. – Впізнаю почерк влади. Природний парк на місці старовинних міст і фортець.

Артем поглянув на неї трохи здивовано.

– Не дивись так на мене. Я ж казала, ця поїздка стане для тебе відкриттям нової мене.

– Так, ти дуже різнобічна. І відтак подобаєшся мені ще більше.

Артем обійняв Таню і поцілував довго і ніжно.