4

Історія з Сергієм почала відходити в минуле. Помалу жилося. Таня вирішувала щоденні проблеми, занурювалась у насущне.

Через амурні хвилювання була закинула історичні пошуки. Тепер же відновила свої шукання.

Того четверга вона мала вільний час і вирішила поїхати познімати Звіринецьку фортецю. На місці колишньої фортеці тепер ботанічний сад імені Гришка. Шукала залишки фортеці за аерознімками Люфтваффе бундесвера 1943 року.

Було спекотно. У літню пору багато ділянок київського ботсаду перетворюються на розжарену сковорідку. Таня взула нові босоніжки, і вони дедалі більше натирали. Але вирішила не відкладати зйомку. Бо хтозна, коли ще випаде такий вільний день.

Таня багато разів бувала у ботанічному саду, але ніколи навіть не здогадувалась, що ці «гори», вписані в експозицію ботсаду у вигляді альпійських гірок, є валами колишньої Звіринецької фортеці, яка ще в сорокових роках минулого століття виглядала цілісним комплексом. І це величезне каміння з експозиції, виходить, також є залишками фортечних будов. Те, що вона сприймала як оглядовий майданчик, виявилось функціональною спорудою сивих епох. Це було руйнування стереотипів, і це було запаморочливо.

Таня пішла до Іонинського монастиря. Ніколи не звертала уваги на каміння, розкидане позаду монастиря. Тепер оглянула ці величезні брили. Вони виглядали оплавленими, ніби якийсь час були в рідкому стані. Плавились під дією високих температур чи звукових хвиль? Шматки цегли і гранітні блоки лежать просто під ногами. І нікому навіть не спадає на гадку, що це рештки якихось грандіозних споруд, зруйнованих дуже дивним чином…

Біля гірки «Говерли» звернула увагу на ландшафт. Тепер мала інші очі, і те, що раніше подавалось під виглядом задуму творців ботсаду, показувало інше обличчя. А як же зручно: сказати, що це так навмисно навозили купу ґрунту, наробили гірок, аби лишень відтворити різні природні зони… Стільки витрат для малоприбуткового ботанічного саду. Інша справа – якщо це були фортечні укріплення, або не фортечні, а якісь інакші, але такі, що належали до цих зоряних споруд. Як же це було нагально створити ботсад на цьому місці, щоб кияни навіть не знали про існування тут укріплень колишніх часів. Народилось кілька нових поколінь, а пам’ять про ці зоряні фортеці все більше стерта. Кому це вигідно? Замаскувати люнети під виглядом ландшафту Карпат чи подати вали під назвою Австрійського альпійського саду…

Час іще лишався. Познімавши все, що хотіла, Таня вирішила оглянути рештки ще одного бастіону, що розташовувався навпроти Звіринецького – принаймні це вона добре бачила на старій світлині. Пішовши від ботсаду на Звіринецьку вулицю, вона побачила гірку, яку багаторазово проходила, але навіть не думала, що то могли бути частини фортеці. Верхівку гірки непримітно вінчає недіюча церква святого Миколая. Свого часу Танині друзі хотіли відновити там богослужіння, і вже були домовились із священноначальством, однак керівництво інституту проблем міцності, у віданні якого перебувала церква, перешкодило цьому. Лише тепер згадався той випадок, і одразу виникла думка, що все це не даремно. І що справа не лише у приміщенні як такому. Можливо, річ була у функціональності будови, у тій ролі, яку вона відігравала для дослідів інституту. А може – там була таємна лабораторія?

У таких роздумах Таня обійшла по колу верхню частину фортеці. Ніби вже зовні нічого особливого, все поросло густими хащами дерев і кущів, і вже нічого не розгледіти. З фото Таня розуміла, що бастіон мав багатошарову форму. Верхнім шаром була та гірка, яку вона обійшла. Далі йшли нижні шари. Поглянувши на розвилці на вулиці, Таня зрозуміла, що в принципі ці вали збереглися по формі вулиць. Захотіла оглянути.

По формі одного валу йшла ґрунтова доріжка. Це було безлюдне місце. Захоплена зйомками розкиданих повсюди цеглин, Таня зайшла досить далеко від цивілізованої дороги. Червона цегла вибивалася на схилах просто з-під глини. Місцями вона була обвуглена. Таня фотографувала цеглини крупним планом, робила панорамні знімки. Цікаво: наскільки давньою була ця цегла?

Однією з останніх розглянутих нею тем був цегляний завод на Трухановому острові, про який вона довідалася з карти-плану тридцятих років дев’ятнадцятого століття. Цей завод став для неї величезним здивуванням, адже сама його наявність на острові видавалась їй дивною. Навіщо будувати цегляний завод на острові? Щоб мати додаткові труднощі з транспортуванням? На карті був позначений завод в районі Либідської площі – і це було цілком логічно з огляду на поклади глини в тому районі, та й близько від центру. А от на Трухановому острові…

Згадала про це і не помітила небезпеки. Ззаду хтось раптом закрив рукою їй рота. Іншою рукою вхопив її за руки.

Вона почала вириватись. Проте чоловік міцно тримав її, намагаючись кудись вести. Він весь тремтів і гучно дихав. Таня із жахом намагалася згадати бодай якісь прийоми самооборони, але здавалося, що пам’ять була стерильна. У вухах дзижчала нав’язлива думка: це кінець…

Раптом почувся глухий удар. Руки поневолювача розм’якли, і він упав на землю. Таня стояла немов паралізована.

– Ці наркомани… Задовбали! – почувся оксамитовий чоловічий голос з-за спини. Таня, ще оглушена, озирнулась.

– Дамочко, вам неймовірно пощастило, що в мене був невдалий день, і я вирішив трохи пройтися, – молодий чоловік підійшов до неї, узяв за плечі: