75

– Танюш, а що гарячої води нема? – спитав Артем, визирнувши з ванної.

– Нема… Другий місяць уже, як відключили.

– А як ви миєтеся?

– Розказую, як живуть багато звичайних людей у періоди відключення гарячої води. Береш ось цю велику каструлю, грієш воду. Потім наливаєш в он той тазик. Розбавляєш холодною водою з крану. І ось цим ківшиком поливаєш себе.

– Хм… А бойлер чому не встановлюєте?

– Та труби старі. Треба міняти сантехніку…

– Ух, як усе складно. Ну, нічого, поміняємо. А поки будемо митися, як усі нормальні люди нашої країни.

Літо було усе ще в розпалі. Артем з Танею і Мирончиком поїхали на трамвайчику у Пущу-Водицю на озеро.

– Ой, як гарно, – Артем пізнавав смак простого життя. – На трамваї через ліс! Неймовірно!

Простий відпочинок здавався Артемові набагато солодшим за звичні розкоші. Маленький Мирон, що гасав по воді біля берега, теплий пісок, бутерброди з дешевою ковбасою і гаряча кукурудза в судку – все здавалося таким приємним. Плавали у нагрітій сонцем воді, а по обидва береги височіли сосни. Дехто катався на катамаранах, дехто плавав на човнах.

Чекали зворотного трамвая вже в сутінках, при світлі ліхтарів, під кроною старезного дуба.

– Танюш, батько сказав мені, аби я тобі передав… В жодному разі не треба ніде говорити про те місце, де ти була, і що з тобою робили. Це небезпечно для твого життя. І бажано поки не займатися каналом.

– Та я й сама розумію… – зітхнула Таня. – Самій якось не хочеться. Щось наче перегоріло в мені…

Артем пригорнув її і погладив по спині.

Трамвай набився вщент. І не було сидячих місць.

– Мама, я хочу сидіти, – нив Мирончик.

– Ти ж бачиш, усе зайнято, – пояснювала Таня.

Якась дівчина почула цю розмову і поступилася місцем Мирончику.

– Ось вони – радощі і прикрощі непривілейованого, простого життя, – усміхнулась Таня до Артема.

– О-о-о, так, – погодився Артем. – Зате тепер ми вільні.

Трамвайчик гуркотів у лісових сутінках під зеленим шатром, поволі повертаючи цих відпочилих і щасливих людей із зеленої лісової казки до міста ідей і боротьби.