Ніна Іванівна сплеснула руками, побачивши на порозі квартири Таню.
– Мамочко! Мама вернулась! – Мирончик кинувся обіймати свою маму, за якою дуже скучив.
– А чого з речами? – строго спитала Ніна Іванівна.
– Мам, ну, ти б мене спершу обійняла! Зараз усе розповім.
Ніна Іванівна обійняла Таню.
Таня розповіла матері про свої пригоди, нічого не приховуючи, чим, звісно сильно засмутила її.
Чай пили мовчки. Ніна Іванівна зрештою не втрималась:
– Ну що, набулася в заміжжі? Чого тобі не вистачало? Все було: і коханий чоловік, і дім, і гроші. Але ж нє! Треба було вляпатися! Трохи сама себе не загубила. Дитину свою погубила, Господи... Від такого чоловіка! Мирося ледь сиротою не лишила! Ти про нього хоч раз подумала?
– Мама, мені й так погано… – схлипувала Таня.
– А ти думала, я тебе по голівці погладжу? Тобі скільки років, а розуму – ну ні на грам! Чим ти думала, коли в ту Італію їхала? Таємно, від чоловіка втекла. Геть голову загубила!
– Загубила… – тихо мовила Таня. У цей момент вона відчула всю катастрофічність ситуації, ніби поглянувши на себе зі сторони. І хвиля депресії накрила її усю.
Ніна Іванівна стала біля вікна і дивилась в одну точку. Таня автоматично пила чай.
Стало якось порожньо в домі. Порожньо на щастя. Начебто якийсь холод огорнув усе. Тані було незатишно у колись своїй квартирі. Навіть Мирончик втупився у планшет і не хотів гратися.
Ввечері повернувся з роботи Петро Олексійович.
– О-о-о! Наша пропажа! – зрадів він доньці. Але помітивши гнітючу атмосферу в домі спитав:
– А що у вас тут трапилось?
– Ідем, нагодую тебе. Заодно розкажу, що трапилось, – сказала Ніна Іванівна, узявши чоловіка під руку.
– Ну, нічого. Все повертається на круги своя. І донечка наша ось повернулася, – виніс свій вердикт Петро Олексійович.
– Як ти можеш? – гнівно фиркнула Ніна Іванівна.
– А що тут такого? – щиро не розумів чоловік. – Доця жива, здорова – це головне.
– Ти завжди був недалеким. Тобі ото що є під боком – те саме ліпше. Ніколи не прагнув кращого, – сипала невдоволені репліки Ніна Іванівна. Петро Олексійович промовчав, смачно чавкаючи свіжим борщиком.
Пізно ввечері пролунав дзвінок у двері. Ніна Іванівна кинулась до дверей – її надії виправдались: це був Артем. Він був розгублений.
– Доброго вечора! А Таня… у вас?
– Доброго! Проходь, Артемку. У нас, у нас. Де б ще їй бути?
Ніна Іванівна провела Артема в Танину кімнату.
– Танюш, ти чого пішла? І телефон залишила…
– Тобі краще піти…
– Не зрозумів… Ми ж наче з тобою поговорили.
– Твій батько правий…
– Тобі дзвонив мій тато? – здогадався Артем.
– Дзвонив…
– Уявляю, що він тобі наговорив!
– Так…Солодкого не було нічого…
– Ти серйозно хочеш розлучитися? Не любиш мене?
– Люблю… Але далі нам лишатися разом не варто. Твій тато правий.
Артем нервував:
– Ну, що ти заладила: тато, тато? Є ти і я. Він не має права вирішувати, бути нам разом чи ні. Це лише наше рішення має бути. Дай мені відповідь: ти не хочеш зі мною бути?
Таня опустила очі і тихо відповіла:
– Не хочу. Йди…
Артем нервово сіпнувся, відтак кулею вилетів з Таниної кімнати.
Ніна Іванівна намагалась його зупинити:
– Артемку, чому так скоро? Може, побудеш іще? Поговоримо…
– Вибачте, Ніно Іванівно… Не маю настрою.
Артем пішов, залишивши Ніну Іванівну в сум’ятті.
– Нє, ну, ти поглянь на цю дівку! – жалілась вона чоловіку. – Він до неї і так, і так, а вона носом крутить! Ну, подумаєш, сват сердиться. Сердиться – пересердиться. А таким чоловіком розкидатися – гріх. Чуєш, Тетяно, гріх!
Таня чула материні слова, але не мала ні сил, ні бажання щось відповідати. Вона сиділа на ліжку і ревіла. Жаліла себе, жаліла Артема, маму – і ревіла від болю.