70

Чорногорський Бар зустрічав їх сонячним привітним ранком.

– Яка краса! – Таня із захватом дивилась в ілюмінатор на сині хвилі, прокинувшись.

– Як почуваєшся? – спитав Артем.

– Ой, уже значно краще, – відповіла з усмішкою Таня.

– Ми, здається, уже скоро причалюємо.

– Проспали всю подорож. А так хотілося подивитися на нічні зорі з палуби корабля, – зітхнула Таня.

– Ох, жіночко, тобі не йметься. Після усього, що сталося, тобі ще мало вражень?

– Згодна, вражень вистачить надовго…

Таня підвелася з ліжка і злегка похитнулась.

– Що? – підхопив її Артем.

– В голові запаморочилось…

– Ну от, ти ще слабка. А вже геройствуєш.

Зійшовши з парома, зайшли в кафе на березі моря поснідати.

– Як почуваєшся, Ромо? – спитала Таня.

– Та ніби нічого.

– Рана в порядку, температури нема, все благополучно, – додав Семен.

– Я рада, дай Бог, щоб усе обійшлося, – Таня щиро переживала, що через неї її друг так сильно ризикував і постраждав.

Після сніданку орендували авто. Шкода було залишати це чарівне приморське місто. За інших обставин вони, мабуть, залишились би тут на кілька днів. Але все ще відчувалась певна загроза. Хтозна, чи нема десь поряд переслідувачів?

Якийсь час рухались уздовж моря на північ, поки не завернули у бік гір.

Чарівна Чорногорія: звивисті дороги у високих горах, тунелі, круті повороти… Гір було багато, дуже багато. Одні казкові пейзажі змінювались ще більш казковими іншими. Це була любов. Навіть для найбільш стійких і незворушних сердець. Один діагноз на всіх.

Далі їхали через Сербію та Румунію. Дорога була довга і втомлива.  Доводилось зупинятися, відпочивати. Артем підміняв Семена за кермом, Семен змінював Артема. Відтак Україна ставала все ближчою й ближчою. А відчуття небезпеки розсіювалось, немов ранковий туман.