Семен повернувся за дві години. На щастя, час перебування в лісі виявився спокійним.
Сівши в машину, перевели подих. Зараз перед ними стояло завдання швидко доїхати до міста Барі, щоб сісти на паром до чорногорського міста Бар.
Довгий час усі мовчали, переварюючи все, що з ними сталося. За вікном на великій швидкості пролітали поля і дерева, вдалині поволі рухались сині гори. Часом дорога пролягала через невеличкі містечка.
Нарешті Таня спитала:
– А що з іншими учасниками групи? Їх не вдалося врятувати?
Семен відповів:
– У нас була інша мета. І, мабуть, краще не знати, що сталося з іншими…
Таня зітхнула:
– Коли я була там… моїх колег-альтернативників забирали по одному… Кудись виводили… Вони поверталися напівживі, з порожнім поглядом… Лежали мовчки…
– А тебе… теж кудись водили? – несміливо спитав Артем. Він боявся завдати Тані болю своїми розпитуванням, однак дуже хотів знати, що їй довелося пережити.
– Напевно… – відповіла вона. – Я не пам’ятаю… Якісь провали в пам’яті… І теж було відчуття порожнечі, і дико хотілося спати. Лише пам’ятаю сильний біль… І як мені вживлювали чіп... Картинка така перед очима… Хоч не пам’ятаю, як саме і в якій послідовності все робилося. Вони щось кололи нам, регулярно. І від тих уколів сприйняття затуманювалось, сни здавались надто реальними, так наче свідомість переміщувалась в інший вимір…
Артем зі співчуттям пригорнув Таню:
– Бідна моя…
Він гладив її щоки, а відтак ніжно поцілував. Таня відсторонилась і опустила очі.
– Артем… Маю тобі сказати…
– Що таке?
– Я втратила нашу дитинку…
Артем помітно засмутився.
– Пробач мені… – з-під її опущених повік потекли рясні сльози. – Якби не ця поїздка… Все було б гаразд з нашим малям.
– Ну що ж… Нічого вже не змінити… Зараз головне – що ти жива, – Артем обійняв Таню якось особливо чутливо і тепло. Вона вдячно стисла його руку в своїх долонях.
Далі знов їхали мовчки. До самого Барі.
По приїзді Семен оглянув рану Романа.
– Як почуваєшся?
– Та наче нічого, більш-менш.
– Гаразд, я сходжу в аптеку, куплю дещо для кращого загоєння. До лікарів краще не звертатись, сам розумієш.
– Напевно, – погодився Рома.
Семен пішов.
– Рома, дякую тобі, – Таня із теплотою дивилась на Романа. – Ти дуже сміливий.
Рома усміхнувся:
– Ну, не такий уже й сміливий… Але я не міг залишити свою подругу в біді.
– Це щастя, що в мене є такі, як ви… – Таня знов просльозилась. Вона пригорнулась до Артемового плеча.
Коли Семен повернувся, Таня попросила:
– А можна ми зайдемо в базиліку святого Миколая? Ніколи не була біля його мощей. Хотілось би помолитись за добру дорогу і благополучне повернення додому.
– Ну, гаразд, сходіть удвох з Артемом. Тільки не особливо розгулюйте. Зараз головне – сісти на паром, тоді можна буде трохи розслабитись. Навряд чи хтось поїде за нами за межі Італії.
Артем підтримував Таню під руку: вона почувала себе ще надто слабкою. Поволі спустилися в крипту храму.
Тиша і благодатний спокій уперше за довгий час наповнили душу Тані. Вона сиділа навколішки перед святими мощами і тихо молилась. Артем тримав її під руку. Було напрочуд мирно. І це було диво. Цей мир у душі – після всіх бід, які довелося перенести.
Паром відчалив пізно ввечері.
– Пощастило з паромом, – сказав Семен, коли усі четверо стояли на палубі і дивились на вечірні вогні Барі. – Він не щоденний. Ми планували, розраховували дорогу. На щастя, ніде не затримались, і в нас вийшло.
– Так, це щастя, – погодився Артем. – Ми підемо відпочивати вже. Важкий день.
– Так, важкий. Ромо, на треба перев’язати твою рану. Тому ми теж ідемо в каюту.