68

Підземелля були засипані глиною і піском. Повітря вібрувало вологою і холодом. Артем, Таня і Роман сиділи на глиняній підлозі при світлі ліхтарика.

– З одного підземелля в інше… – сумовито усміхнулась Таня.

– Нічого, потерпи ще трішки, – шепотів Артем, притискаючи її до грудей.

– Мені здається, що це все сон. І ти також – мені снишся… – сказала Таня.

– Справді? – усміхнувся Артем.

– Але сон якийсь реальний… – мовила Таня.

– Так… Як ти почуваєшся?

– Уже краще, – відповіла Таня.

– У мене в термосі є трохи чаю. На, випий, – Артем подав Тані чашку.

– Ром, а ти будеш? – спитав Артем.

– В мене є фляга з самогоном. Може, ти будеш?

– Буду.

Артем відпив із фляги і повернув її Роману. Рома також зробив кілька ковтків.

– Ух! – Роман аж здригнувся. – Де ж це наш Семен? Щось серце не на місці.

Семен обережно визирнув із брами і прокрався до мосту, де все ще лежав непритомний зловмисник. Чоловік окинув поглядом замок і околиці. Тихо… Він нахилився через кам’яні перила і поглянув униз – наскільки було можливо. Нічого незвичного не помітив. Обережно він повернувся до брами.

Семен оббіг подвір’я по периметру. Де ж подівся той іродів син?

Таню почало трусити.

– Що з тобою, моя рідна? – спитав Артем.

– Не знаю… Чомусь дуже холодно стало раптом, – відповіла Таня.

Артем торкнувся губами її чола.

– Гарячки нема… Які в тебе холодні руки… – він став розтирати її руки, плечі.

– Якось всередині так холодно…

Артем міцно обійняв її.

– Мабуть, нам треба тихіше тут сидіти, – зауважив Рома.

– Так… – прошепотів Артем.

Вони замовкли. Рома вимкнув ліхтарик.

Тиша в цьому підземеллі була якась лунка і об’ємна. Гнітюча і загрозлива. Що було там далі, у темряві, куди вони не дійшли? Можливо, там чаїлася ще більша загроза? Куди вів цей хід? А раптом – як у страшних фільмах? Ну, чому уява настільки чіпляється за образи подій, яких у реальності ніколи не було? Адже те, що відбувалося тепер, тут, у цьому закинутому замку, було куди незвичніше за бачене в кіно. І куди небезпечніше…

Важко було не розмовляти в цій запаморочливій тиші. Якось страшно. Чути було, як б’ється власне серце. Тривожно б’ється.

Не знати, скільки минуло часу. Відчуття часу зникло. Залишилась тільки ситуація очікування, невідомості, непевності...

Раптом десь вдалині почувся скрип. Було зрозуміло, що це скрип дверей. І кроки – тихі, вкрадливі. Семен?

На повороті зблиснуло світло ліхтарика. Блиск наближався і сліпив очі.

– Ну ось ти де! – почувся незнайомий, грубий голос.

У світлі ліхтарика був помітний пістолет.

– Вставай давай! Розсілася тут! – незнайомий здоровань вхопив Таню за одяг. Артем намагався завадити. Але нападник відкинув його з такою легкістю, наче б він був дитиною. Артем упав на землю. Роман хотів скористатись моментом і кинувся був на здорованя, однак несподівано пролунав постріл: він отримав поранення. Рома скрикнув і впав на землю.

– Ну все, принцеса, не зли мене, – він узяв її під руку і поволочив у глибину підземель.

У цей момент пролунав ще один постріл. І нападник, на мить зупинившись і засторопівши, завалився на стіну і повільно сповз додолу. Таня закричала. Семен кинувся до неї і підхопив на руки. Вона трусилася.

– Ш-ш-ш… – заспокоював її Семен.

– Він помер?

– Поранений…

Артем допоміг Романові підвестись і вийти з підземелля.

Семен оглянув Романа: у нього була поранена нога. Куля пройшла по дотичній.

– Де сумка? – спитав Семен.

– Ось, – Артем простягнув велику Семенову сумку.

Їжакевич обробив рану і наклав пов’язку.

– Дякую, – сказав Роман.

– Йти можеш? – спитав Семен.

Рома спробував шкутильгати:

– Важко.

– Артеме, допоможи йому йти, а я понесу Таню.

Вони помалу пішли. Проминули міст. Таня з жахом дивилась на непритомного незнайомця, що лежав на мосту. За мостом повернули в інший бік.

– Повертатись до автівки небезпечно, – пояснив Семен. – Підемо лісом.

Піднімалися вгору, продираючись крізь хащі. Зупинялись, відпочивали. І знов ішли.

Через якийсь час поміж деревами з’явився просвіт.

– Ви маєте лишитись тут, – сказав Семен. – А я привезу орендовану автівку.