66

Роман повернувся знадвору, коли Їжакевич уже витягнув чіп з Таниної руки.

– Що там, Ромо? – спитав Семен, накладаючи шви.

– Та начебто тихо. А у вас тут що коїться?

– О-о-о, а у нас тут проблема, – відповів Семен. – Чіп.

– Та ви що! – здивувався Роман.

– І скоро нас можуть відвідати гості. Все, я закінчив. Артем, зможеш накласти пов’язку?

– Так.

– Мені треба позбутися чіпа, – сказав Семен. – От що: ви тут добинтовуйте і бігом вниз. Біля сходів завернете наліво і через десять метрів знов наліво. Там побачите арочні дерев’яні двері. Відчиняйте і спускайтесь сходами в підземелля. Бо, чую я, скоро в нас будуть гості.

– А як же ти? – непокоївся Артем.

– Хтось же має їх затримати. А у вас немає спецпідготовки, дітки.

– Ну окей… – зітхнув Артем.

Семен дістав із сумки невеличкий кейс, у якому була зброя. Він кивнув присутнім і побіг сходами вниз.

Артем обережно накладав пов’язку.

– Ромо, позбирай поки речі.

– Авжеж.

– Боляче? – Артем схвильовано дивився на Таню: вона мимоволі скривилась, коли він затягував бинт.

– Трохи… Я стільки болю винесла останнім часом… Це пусте. Я така рада тебе бачити.

– І я радий, не уявляєш наскільки.

– Пробач мені… – в очах Тані заблищали сльози.

– Ну-ну, не треба, – сказав Артем і поцілував її в чоло.

– Треба бігти, – повідомив Рома.

Артем узяв Таню на руки, Роман забрав речі. Вони поквапились, схвильовано зміряючи кроками віковічні кам’яні сходи, затерті очевидцями хтозна яких подій і вкриті товстим шаром пилу, неначе ковдрою на ніч. Розполоханий нежданими гостями пил клубами здіймався угору і летів у надії на новий рух і життя, наздоганяючи мимолітних гостей.