64

Чекання давалося непросто. Артем намагався дистанційно працювати, вирішувати справи фірми, аби хоч якось відволіктися від гнітючих думок. Дні розтягувались на безкінечність, розгойдуючи психіку украй. Часом були прогулянки залитими літом вулицями Флоренції, такими безжурно туристичними, замріяними і приспаними. І це так сильно дисонувало з тривогою очікування, що часто закінчувалось гудінням протиріч у скронях та головним болем.

Якось удвох з Романом навіть поїхали до моря.

– Незвично так – засмагати тут, наче на курорті, а думками очікувати чогось страшного, – говорив Рома.

– Не кажи про страшне, не треба програмувати нас на негативний фінал, – Артем обрубував усілякі спроби Романа висловити свої страхи і побоювання.

– Як скажеш… Але я б не був таким оптимістичним. Ти ж знаєш, ці товариші мають довгі руки і міцні замки.

– Тому наші руки мають бути довшими, а ключі універсальними.

Вони готувалися. Готувалися думками, розмовами, готувалися навіть тим, що намагалися жити звичним життям. Відступати – не було ні сил, ні совісті. І ось, цей момент настав: Семен привіз їх на берег річки Арно на окраїні Флоренції.

– Панове, мій друг зробив спробу визволити Таню…

– І? – Артемові губи тремтіли і відмовлялися слухатись.

– Невдало…

Артем підійшов до річки. Нахилившись, він вмив обличчя і змочив шию.

– Не варто так, – Семен співчутливо поглянув на зблідлого Артема. – Спроба і справді була невдалою. Але друг не засвітився і нічим себе не видав. Тому в нас є шанс. Однак знову доведеться чекати.

– Скільки? – спитав Артем.

– Не знаю… Тиждень, два… А може – вже й завтра складеться підхожа ситуація. Ви ж розумієте, рівень складності такого завдання надто високий. Можливо, другові знадобиться моя допомога. І ще – вам тепер краще не світитися. Тобі, Артеме, не слід займатися робочими справами. І необхідно виселитись із готелю і зняти приватні апартаменти десь на окраїні чи за містом. Я підготував для вас паспорти.

Семен дістав зі шкіряної сумки паспорти і простягнув Артемові і Роману.

– Маєте на час нашого перебування тут стати іншими людьми.

– Колєсников Пьотр… – прочитав Роман. – Гм… Москальський турист?

– Так.

– А я – Ісаєв Іван… – зітхнув Артем.

– А також відтепер користуватимемось кнопковими телефонами, – Семен вручив Артемові і Ромі телефони. – В них є захист від прослуховувань.

– Дякую, – сказав Артем.

– Конспірація однак… – протягнув Рома.

– Так, – погодився Семен. – І жодних безготівкових оплат. Лише готівка. Наша спецоперація входить у небезпечну фазу. Тому слід бути вкрай обережними. І будь-якої миті напоготові.

– Завжди напоготові… – стиха мовив Артем.