62

Артем крутився на широкому ліжку в люксовому номері. Шовкове простирадло дратувало, розслаблення не приходило. Темрява тиснула, налягаючи йому на груди вже знайомим відчуттям безпорадної невідомості. Чому він тут лежить? Чому мусить спати? Час спливає з-під усього навколо, з-під нього самого, стрімко відносячи потоками можливості, а він лежить, скутий своєю нікчемністю і нездатністю щось змінити.

Він ввімкнув світильник і сів. На тумбі біля ліжка стояла склянка недопитого віскі. Артем узяв її допити. Він вийшов на балкон. Перед його поглядом відкрилася розкішна панорама із затишних тремтливих вогників, помережаних теплими повітряними потоками. Посеред них гордовитим велетнем вивищувався Дуомо. Місто не спало. Закутане в темряву, воно насолоджувалось літньою нічною млістю. З-подекуди долинала музика, голосні розмови і лункі кроки. Він любив усе це. Але не тепер. Тепер ця вся безпечна неквапливість була насмішкою над його нетерпінням, що гучно пульсувало в усьому його тілі і серці. Віскі не дарувало розслаблення. Він хотів кудись бігти, щось робити. Але ніч стояла високою стіною перед його бажанням. Вона відділяла своїм незворушним спокоєм його від можливості діяти. Подзвонити Семену? А раптом він спить… Та напевно, що спить: друга година ночі.

Він ліг, вимкнув світильник. Заплющив очі. Але вони наче самі собою розплющувалися. Він дивився на темну стелю, на відлиски ліхтарів і тіні. Знову важка хмара думок накрила його зусібіч. Ні, сьогодні сон – явно не його стихія. Минула година, за нею друга… Змирившись із думкою, що не зможе заснути, Артем поступово м’яко поринув у царство Морфея.