57

Він прокинувся і нікуди не поспішав. Вихідний, справжній вихідний, які бувають нечасто. Однак розслаблення не було. Артем обмірковував слова Вероніки, почуті напередодні. Часом опановувало відчуття нереальності всього, що відбувалося. Невже це все насправді? Чому це все з ним? Надія, що зажевріла у вечірній заграві вчорашнього заходу сонця, видавалась геть зовсім примарною і випарувалась із ранковою росою. Мабуть, упав тиск. Геть зовсім не було сил. Він був розбитим і, напевно, ледь не вперше відчував, як депресія піднімалась від живота до горла, заливаючи собою всю грудину.

Завібрував телефон. Артем не хотів відповідати. Але раптом це Семен і в нього є новини?

Це був Костик:

– Тьомичу, ти вихідний?

– Ти як знав…

– Та просто сьогодні і державний вихідний.

– А, ну так, – на автоматі погодився Артем.

– Я чого дзвоню: поїхали порибалимо.

– Ти серйозно? – Артемів голос невдоволено задрижав.

Костик зрозумів, що його пропозиція була недоречною, але не відступав:

– Ну, чого? Розвієшся на природі. Погуторимо про те, про се, переключишся.

– Друже, в мене пропала дружина. Кохана дружина, вагітна дружина. Як я можу розслаблятися?

– Вибач… – Костик вирішив далі не наполягати.

Артем спустився у вітальню і зварив собі каву. Він задумливо сьорбав і дивився на дощовий танок, що розгулявся на терасі. Артем відчинив вікно і слухав срібну мелодію, що сипалася з неба, перемежовуючись розкатами грому.

За годину на порозі стояв Костик з парасолькою в одній руці і пляшкою віскі в іншій.

– Треба поговорити, – ніяково заусміхався він.

– Заходь…

Артем не чекав гостей. І настрій був геть зовсім не той. Не хотілося ні з ким балакати. Не хотілося витрачати рештки енергії не на тих людей.

Костик налив віскі у склянки.

– Ну, давай, – він простягнув свою склянку до Артемової, видихнув і випив до дна.

– Хух… – втягнув повітря Костик. Артем тим часом лиш трохи відпив.

– Про що хотів поговорити? – підняв брови Артем.

Костик зволікав:

– Непросто це говорити…

Артем терпляче дивився на нього, однак уже дещо напружившись.

– Але я мушу… Я знаю, я свиня і нема мені виправдання. І я не мав би цього казати тобі. Але не можу мовчати. Не можу мовчати, бачачи, як ти мучишся…

Костик озирнувся, обвівши поглядом вітальню.

– Давай краще надворі поговоримо.

Він вивів Артема у садок.

– Навіщо так? – дивувався Артем, коли вони зупинились у кутку саду, що не проглядався від будинку. Костик тримав парасольку, по якій тарабанили дощові кроки. Він був схвильований:

– Це я… Я причетний… Вірніше не зовсім так… – Костик добирав слова.

– До чого причетний? – хвилювання пульсувало в Артемових скронях прискореним ритмом, губи миттю стали сухими.

– Я останній говорив з Танею…

– Та-ак?!

– Так… Пообіцяй, що розмова залишиться між нами? – Костик обережно озирнувся довкола.

– Гаразд.

– Нікому, нікому, за жодних обставин…

– Окей… Кажи вже.

Костик витримав паузу, глибоко вдихаючи вологе повітря, насичене свіжістю квітів і трав.

– Це я підсунув Тані те відео…

– Яке? Костику, кажи вже. Ти наче кожне слово народжуєш!

– Важко… Я б не мав тобі нічого говорити… Це відео… Не можу сказати, хто мені його дав і доручив показати Тані… Але ти маєш подивитись…

Артем проглянув відеозапрошення на шабаш.

– Таня поїхала туди?

– Так. Посилання на відео мало обмежений доступ. Я скачав відео собі. Про всяк випадок. Тепер посилання неактивне… Я більше жодних подробиць не знаю.

– І ти мовчав?!

– Друже, я не міг…Ти не уявляєш, що за люди за цим стоять. Будь ласка, хай ця розмова залишиться між нами…

В очах Кості зблиснула іскорка страху. Артем похитав головою.

– Не можу сказати, що радий твоїй участі у цій історії…

– Тьомич, я не знав, чесно, не знав, що за цим послідує. Я думав, вона просто з’їздить, відпочине…

– І не здогадувався, що ті люди, які тебе попросили це зробити, мають не дуже хороші наміри?

– Пробач… Я не міг інакше…

– Не міг інакше?!

– Так… Були на те причини, про які не можу говорити…

– Ладно, не час з’ясовувати стосунки. Треба подумати, як вийти на цю Маріанну. Думаю, Семен більш кваліфіковано все вирішить.

– Семен – це детектив?