Детектив Семен Леонідович Їжакевич був красивим чоловіком сорока п’яти років, міцної статури, високого зросту. Вже п’ятий день він намагався знайти бодай якусь зачіпку. Але не знаходив.
– Артеме Миколайовичу, мені прикро це говорити, але поки що все марно. Вона не засвітилась ніде: ні в аеропортах, ні на вокзалах, ні на автовокзалах. Ймовірно, поїхала з дому на таксі, яке спіймала на дорозі, чи попуткою, або ж в організаторів цього дійства був власний транспорт. Можливо, це був автобус чи бусик: так простіше перетнути кордон непомітно. Якщо вона виїхала за кордон, звісно. Та як би там не було – сліду поки нема. Але я не здаюсь. Знаєте, і не такі бували безнадійні ситуації, і все ж траплялися дива, ситуації складалися, з’являлися зачіпки, і люди знаходились.
– Дякую вам, Семене.
Артем з важким серцем провів Їжакевича до воріт. Небо нахмарилося і подув сильний вітер. Дійшовши до будинку, Артем почув дзвінок і мусив вертатися: раптом детектив щось забув. Але біля воріт стояв Роман.
– Привіт! Є якісь новини?
– Привіт. Нема, на жаль… – Артем потупив погляд. У цей момент з неба почали падати важкі й великі дощові краплі. – Ходімо в дім?
– Так, зайду.
Дощ линув як з відра, почулися розлогі розкати грому.
– Що – жодних зачіпок? – Рома сьорбав свіжозварену каву.
– Детектив не зміг вийти на слід. Каже, що поки.
– А Танин ноутбук він дивився?
– Начебто так… Але я не впевнений…
Рома обнадіявся:
– Можна я ще гляну? Раптом вони чогось не помітили.
– Та авжеж! Все, що б могло якось нас вивести на слід.
Роман ввімкнув комп’ютер.
– Неймовірно! – вигукнув Роман.
– Що?
– Нема нічого! Повністю почищений ноутбук! Повністю, Артеме!
– Не може бути!
– Хто б це міг зробити?
Артем задумався:
– Не маю жодного уявлення… І кому це знадобилося?
– А спитай у свого детектива, чи він дивився ноутбук.
Артем набрав номер Їжакевича:
– Семене, пробачте, забув спитати, чи дивились ви Танин ноутбук? Угу… Угу… Як ви гадаєте, чиїх то рук справа? Гадаєте? Ну, гаразд, з’ясовуйте.
Артем закінчив розмову. Він виглядав спантеличено:
– Семен теж про це знає. Він вважає, що ця чистка ноутбука і зникнення Тані безпосередньо пов’язані. І це схоже на якусь замовну справу…
Рома зблід:
– Невже її дослідження так комусь заважали? Це ж звичайне блогерство. Невже хтось сприймає таке всерйоз?
– Та може, якраз і сприймає. Батько не раз казав мені, що на нього тиснуть через Таню.
– Та ну!
– Та так… – Артем зітхнув. – Якийсь глухий кут… Страшно подумати, що з нею могло статися щось страшне…
– Не кажи так. Ми поки нічого не знаємо, тому не можна вішати носа.
– Ром, дякую тобі. Це справді дуже вчасно – твоя підтримка. Я постійно намагаюсь триматися, нікому не показувати, що в мене зараз на серці. Батько не підтримує, тільки глузує. Думає, що Таня просто загуляла. Але ж ти сам бачиш: просто так з ноутбуків інформація не зникає…
Артем, здавалося, розкис, як небо, що цілий день трималося і супилося, та надвечір не втрималось і розревілося затяжною грозою. Він доручив водієві відвезти Романа додому, а сам намагався не думати. Ліг відпочити і провалився в глибокий цілющий сон.