53

Артем сумував мовчки, не виявляючи свого хвилювання жодним тремтінням мускула чи дрижанням голосу. Нудотне передчуття скимліло у грудях щодня дедалі більше. Він приходив у порожній дім, розкидався на дивані у вітальні і слухав тишу. Весь попередній рік здавався нереальним. Цей рік змінив його плин життя, змінив його самого, його глибинні пласти, ніби шматочки розбитого дзеркала дитинства почали збиратися докупи, відблискуючи тими чи іншими спогадами. Саме там, у далекому дитинстві, він був таким, іншим, не зануреним головою у проруб фатального світу бізнесу і його жорстких правил гри.

Як же йому бракувало її! Останні два дні ходив у піднесеному настрої, ніби юнак перед довгожданим побаченням з дівчиною своїх мрій. Робив глибокий вдих, намагаючись вгамувати хвилювання, що поколювало у кожній клітинці його тіла і душі, де б він не був, які б справи не вирішував. Треба ж так! Дорослий і успішний, а геть як хлопчисько.

Минув останній день, і день за ним, а потім ще один… Що це? Чому вона не з’явилась? Думки, мов отруйні гадюки, оповили його шию і тиснули на горло. Третій день розтерзав рештки Артемового терпіння і самовладання на шматки. Він подзвонив тещі.

Ніну Іванівну розмова із зятем неабияк збентежила. Вона ледве стримувалась, щоб не висловити йому своє занепокоєння в грубій і неприглядній формі.

– Артемку, дуже прошу, все з’ясуй. Куди ж бідна дитина могла подітись?

– Я докладу максимум зусиль, Ніно Іванівно.

Артем навідався до Романа. Але найсвіжіша інформація, якою він володів, була та, що вони отримали удвох із Таниної записки. Вони разом обдзвонили подруг Тетяни. Жодної зачіпки.

– Тату! Ти мусиш підключити нашу службу безпеки, – несміливо, але наполегливо говорив Артем, прийшовши на вечерю до батьків. Йому було не до вечері, однак це був привід поговорити з батьком.

Микола Артемович підняв брови і пильно поглянув на Артема, так, наче той сказав неймовірну дурницю.

– Мало чого їй надумалось, погуляти захотілось. А ти тут паніку розводиш.

Артем набирав повітря, захлинаючись у хвилях емоцій. Слова не добирались, їх відносило вітром його хвилювання.

– Господи! Тату! Ти ж можеш хоча б якось відстежити… Чи мені наймати приватного детектива?.. Це ж наша сімейна справа…

– Хо-хо! Детектива? Ти настільки не впевнений у своїй жіночці? – Микола Артемович глузував із синової паніки. – Скільки її нема?

– Вже три дні, як мала повернутись…

– І всього лиш?! Та ти схиблений! Я дивуюсь, як ти ще не закинув робочі справи.

– Вона написала, що буде через дев’ять днів, а вже дванадцять днів минуло…

– Синку, вона – жінка. Захотілось прогулятись. Шопінг, те, се. Або до моря поїхала – позасмагати. Де вона подінеться від твоїх грошей? – Микола Артемович засміявся.

Артема гнітила батькова байдужість. Він вийшов з його дому, немов помиями облитий. Наступного дня таки найняв приватного детектива.