52

– Ну що, котики мої, сьогодні останній день нашого з вами з’їзду, – Маріанна сплеснула в долоні і потерла руки. – І, повірте, він буде дуже цікавим. Бо ми приготували для вас надзвичайну родзинку.

– Сподіваюсь, ця родзинка буде смачна, – прицмокнув Міша.

– Смачна, якщо ви полюбляєте те, що сховано від загалу, – очі Маріанни загадково заблищали, осяяні ранковими променями.

За годину група стояла на площі Дуомо.

– Ну ось ми й на місці, – Маріана вказала рукою на собор Санта-Марія-дель-Фьоре.

Учасники подорожі з подивом перезирнулися.

– А де, власне, родзинка? – спитала Гелена. – Ми ж тут наче все оглянули.

– Повірте, далеко не все, – Маріанна багатозначно обвела поглядом усіх учасників шабашу.

— І? – Міша чекав, що родзинка нарешті буде озвучена.

– У мене є деякі знайомства з потрібними людьми… Тому ми з вами ідемо в закриті підземелля. І повірте, там є що подивитися. Недарма вони закриті, мої кротики.

Група пожвавилась у передчутті нових відкриттів. Хтось уже малював в уяві майбутні сюжети відеофільмів, хтось просто відчував солодкий щем в очікуванні чогось таємного і нового, когось надихала ексклюзивність дослідження… Всі спускалися під землю, огорнені шлейфом особливо піднесеного настрою.

Всі здогадувались про розгалужені підземелля під флорентійським собором. Однак реальна присутність на глибині і технології тунелів перевершили очікування.

Арочні склепіння одне за одним затягували їх у глибину темряви. Ліхтарі намацували шлях і давали певність ногам. У цілковитій глушині тиші, десь там далеко, а чи зовсім поруч, дзвінко зблискували об якусь поверхню водяні краплі. До певного моменту темрява усе густішала. Хтось із групи намагався знімати, освітлюючи стіни і склепіння, фіксуючи кожен крок і поворот.

Аж раптом, за одним із поворотів, темрява почала злегка світитись блакитним сяйвом. Сяяння наближалося з кожним кроком, поїдаючи темряву, мов жива істота. Досягши повороту, ті, що йшли попереду, зупинилися, застигши у подиві. Це були ті самі блакитні колби із сяючою плазмою.

– Ну, нічого собі! – присвиснув Осіріс.

Всі, геть усі учасники дивної екскурсії почали активно знімати легендарні колби, що виглядали саме як старовинні. Слова не добирались довго. Це було німе здивування.

– Як же вони працюють? – Кріт з дитячою наївністю розглядав колби зусібіч.

Підземний коридор увесь був увішаний цими незвичайними світильниками.

– Господи, не віриться, що я це бачу на власні очі! – дивувалась Агата.

– Неймовірно просто, – погодилась Таня.

 – Ну, хто готовий іти далі? – звернувся до товариства Художник.

Коридор простягався вперед на десяток метрів і згинався під кутом десь убік.

– Та всі готові, – відповів Міша, дознімаючи ще кілька ракурсів блакитних ламп.

Лункі кроки заполонили густу тишу підземелля. На цій ділянці стіни були особливо гладкі, ніби відшліфовані, або скоріш верхній шар був розплавлений і застиг скляною плівкою. Кожен крок фіксувався камерами з особливою пильністю. Це був емоційний сплеск, сплеск цікавості і водночас тривоги. І ці почуття були одні на всіх, наче єдиний багатоокий організм просувався підземними норами.

Раптом хтось позаду скрикнув. Це була Гелена. Всі озирнулися і… побачили трьох прозорих юнаків, що бігли коридором від них. Вони були одягнені у короткі туніки і взуті у високі сандалії.

– Це що привиди?.. – прошепотіла оторопіла Гелена, коли юнаки зникли за поворотом.

– Скоріш – голограми, – мовив не менш здивований Семихрамов.

– Точно, – погодився Асан Асанич.

Бліда Гелена не могла сприйняти цю думку:

– Вони з якимсь шумом виринули нізвідки в мене за спиною...

– Можливо, ви зачепили щось, що активувало цю голограму, – припустив Семихрамов.

– Але ж… – Гелена не могла прийти до тями. Більшість присутніх теж.

Відчувалися нотки вагання і тривоги.

– Чи варто йти далі? Може, тут якісь пастки взагалі… – занервував Міша.

– Навпаки цікаво, – протестував Художник. – Маріанно, а ви що скажете? Ви знали про те, що тут таке можна побачити?

Маріанна вперше за весь час виглядала розгубленою:

– Про це я не знала... Але далі йти безпечно, – вона підтягнула свої емоції і надалі здавалася більш переконливою.

– Зрештою, дослідники не мають бути полохливими, – твердо сказав Невидимий.

– Згоден… – невпевнено протягнув Кріт.

Більшість виглядали розгублено, але поволі пішли за більш рішучими. Того, що чекало попереду не очікував ніхто.

За поворотом постала висока мармурова арка, оздоблена позолотою. Під аркою були великі металеві двері. Усі присутні завмерли. Маріанна підійшла до дверей і приклала до дверей якийсь невеличкий медальйон. Двері несподівано тихо розчинилися. Цього не очікували навіть найбільш скептично налаштовані учасники дивної екскурсії.