48

– Таке місто, що подих захоплює! Що хочеться говорити віршами! – Гелена захоплено впивалася поглядом у все, що бачила навколо.

– Обережно, бо так і загубитися недовго, – намагався привести її до тями Художник.

«Шкода, що Артема немає поряд…» – зітхала подумки Таня, розчиняючись у тому романтичному духові, що цілковито заливає собою вузенькі вулички утопленого міста. Здавалося, що кожен камінь під ногами співає, а між старовинними будівлями вібрують забуті пісні давно віджилих епох.

– Багато мостів через ці канали перекинуті з колишніх вікон і дверей, – сказав Прокуратор, коли група зупинилась на березі одного невеличкого каналу.

– А в чому сумніви? – мовив Кріт. – Венеція очевидно була затоплена. Ви супутникову карту Гугла подивіться. Венеція і Венеціанська лагуна. На супутниковій карті видно весь рельєф дна цієї лагуни. Видно, що і де. А при збільшенні можна розгледіти затоплені старі русла річок, городи і поля, височини і низовини, є і стіни будівель затоплених, є і площадки за обрисами – будівлі прямокутні. Я вам скажу з погляду інженера-будівельника (це перша моя освіта), Венецію будували не ідіоти, а зодчі технічно розвинутої цивілізації. Інженери і будівельники чудово будували це місто, на совість. Тому навіть напівзатоплена Венеція досі не розвалилась. Але ці будівлі були розраховані і побудовані на суші і для експлуатації їх саме на суші. В результаті якихось природніх чи техногенних явищ, або катастрофи, місто виявилось затопленим. В затопленому стані будівлі поступово руйнуються. Їх латають цегляною кладкою і підпірками, але ніщо не вічне. І тому не вкладають величезних коштів, бо врятувати місто від повного руйнування навряд чи можливо, або не рентабельно. Це помираюче місто.

– І періодично бувають відпливи, і ми всі бачимо, що місто не на палях збудоване, а на фундаментах будівлі стоять, – сказала Агата.

– В точку, – погодилась Маріанна. – Зараз ідемо в музей да Вінчі.

– І що, буде щось для нас там новеньке? – недовірливо спитав Невидимий.

– О-о, повірте, мені є що показати вам, – підморгнула Маріанна. – На жодній екскурсії такого не покажуть і не розкажуть…

– Ну, не виглядає він на семисотрічну будівлю! – висловився Семихрамов, оглядаючи собор Санта-Марія Глоріоза деї Фрарі.

– Справді, дуже схоже на інші будівлі такого типу, офіційно датовані меншим віком, – погодився Міша.

– А хрести – ну, чистісінько антени, – додав Кріт.

– Антени на верхів’ях установок, – сказав Невидимий. – І металозв՚язки он присутні, і колони, і невеличкі куполи.

– Та то зрозуміло, – сказав Семихрамов. – А от про вік споруди… 

Уже добряче втомлені, альтернативні екскурсанти вийшли на площу святого Марка.

– Який годинник із зодіаком! – вигукнула Гелена. – На двадцять чотири години!

– Вміли ж у п’ятнадцятому столітті майструвати, – наблизився до неї Художник. У Венеції він якось раптово перемкнув свою увагу на Гелену. Таня з полегкістю зітхнула: адже всюди відчувала незримий тягар цієї надмірної і непотрібної уваги. Тепер їй було легше зосереджувати увагу на цікавинках і таємницях, що виринали на кожному кроці, як гриби після дощу.

– Десь я вже бачив такі 3D антени, – мовив Семихрамов, оглядаючи верхівки собору святого Марка. – На багатьох старовинних гравюрах присутні такі нібито хрести, тривимірні. Які навряд чи хрестами були.

– А й справді, – погодився Невидимий. – Це складно назвати хрестами. Та й був ще в двадцятому столітті фільм, де розповідається, як працюють такого плану антени.

– І взагалі нетипові куполи для Заходу: так би мовити «візантійський стиль», – сказала Мира.

– Що ще раз підтверджує, що стилі – вигадка істориків. А будували і так, і так, незалежно від території – мовив Осіріс.

– Та й вся ця конструкція, цей ансамбль площі, будівель і собору – це якась робоча схема, – додав Кріт. – Всі ці хвилеводи арочні, численні навершя-куполи, віконця-резонатори…

– Так, все як ми любимо, – погодився Міша. – На барельєфах і горельєфах – знову античність. Ніби після Риму не існувало ніякої іншої  культури, вартої зображення. Тільки античність всюди зображали.

Учасники альтернативної екскурсії поступово розбрелися по різних кутках площі, фотографуючи і знімаючи детальні відео. Хтось зайшов до собору, хтось пішов оглядати конструкцію старовинного годинника із дзвоном.

Таня з Прокуратором піднялися на дзвіницю святого Марка, щоб оглянути все згори. Це було неймовірне поєднання таємниці і краси. Все навколо завмерло, ніби жінка, яка хоче відкритися чоловікові у зраді. Ось вона вже ніби сказала, вже ніби весь простір навколо неї вібрує правдою. І він уже відчуває, що знає правду. Однак, не вбрана у слова, правда залишається не вимовленою. Так і площа святого Марка, залита сонячними променями, і ці острівці на воді з невідомо як побудованими шедеврами, і ці верхівки соборів, і ці геніальні шедевральні скульптури, і ця римська античність на стінах невідомого віку, – все завмерло, кричачи поглядом: ось вона правда. Але яка ж вона правда? Що вже знає серце і ніяк не може осягнути розум? Про яку таємницю минулого мовчить цей залитий літом архітектурний пейзаж?