8 – Перша сивина

– Ай!  Акуратніше не можна?  Я все ж таки дівчина, в першу чергу! – Укол був злегка болючим, але "лікар" поспішив вибачитися:
– Перепрошую, мадам.  Не знав, що у вас, Наталі, надто чутлива шкіра.  – віджартувався Віталій і піднявся на ноги.

У серці щось різко та боляче кольнуло.  Ага, ліки почали відразу працювати. Я закусила губу від болю, що налинув на мене... Чорт, боляче...
– Чи діє вже? Шикарний препарат. Вбиває швидко і боляче, тільки потрібно лише 5 хвилин... – я почала кашляти кров'ю. Не дуже приємне видовище... І кров ще й з носа потекла. М-м-м ... Гарною мабуть не помру. Шкода. Дуже шкода.

Тим часом, Віталій знову почав поратися за столом, проте його смикає шум, що доносився звідкись зверху. Хвилина і двері до підвалу злітають з петель.

Ну, звичайно... Це Джейсон.  Злий, красивий і мі-і-ій! Моя пара!
– Гей виродок! Де моя пара?! Відповідай! – немовби не своїм голосом вимовляє це він, дивлячись прямо на Карбишева, а потім йому на очі попалася я. Випадково. Мій некромант, не роздумуючи, підлетів до мене, кидаючись на коліна і беручи мене на руки. Від кайданів звільнив одразу і я була вже вільна. – Наталко... Нат... Моя Ната... Що він з тобою зробив?
– Все добре… Кха-кха… – казати було дуже важко.  Моє серце нило дуже сильно і буквально розривалося на частини.  Кров з носа і рота все ще йшла, наче при сильному пораненні.  Неприємно, виявляється вмирати...
– О, яке миле видовище!  – засміявся за спиною Джейсона наш ворог. – Шкода вона скоро помре, так милувався б і милувався!
– Вона що? – не зрозумів натяку Джейсон.  Мій дурний, наївний Джейсон. Я вкотре кашлянула кров'ю ... – Гей виродок!  Говори, де протиотрута?!  – Чоловік акуратно поклав мене на землю і схопивши за комір Віталія, притиснув його до стінки. Очі некроманта палали блакитним полум'ям, його аура змінилася, як тоді, коли він гіпнотизував того вартового.  Шикарне видовище.
– Його... Не... Існує...– прохрипів Карбишев і це ще більше розлютило, здавалося ще більше некроманта, і той дужче придавив того.  – Гаразд! Гаразд! У тій колбі… Синя рідина… Однієї краплі… Буде достатньо.

Його відпустили і Джейсон швидко взяв потрібне, а я лише спостерігала за цим, не кажучи жодного слова, адже просто не могла.  В очах поступово почало темніти.
– Ні, Ната... Ні, випий!  Тримай!  Живи! – Колба піднесена була до моїх губ, але було певно пізно.  В очах почало потемніти, а дихання з пульсом та ритмом серця зупинятися.  Але перш, встигла лише шепнути своїй парі:
– Поверни мене.  – І все, далі була темрява.  Ось так просто я померла...

Все ще у підвалі, у занедбаній лабораторії "Синього птаха"
Вона померла.  Взяла просто так і померла... Джейсон не встиг. Було дуже мало часу... Його сильно затримав той фокусник, якого, звичайно, некромант знайшов і вирубив, проте вже знайшовши свою пару, він не встиг...

 Фокусник кріт, один з поліцейських (Мортімер впізнав його, бачив його обличчя), хто працював в архіві.  Тому й вони були на крок їх попереду.

Пара некроманта, яку було визначено понад йому, Богом, загинула. Отримати її була велика честь для нього... Особливо таку дурну, безбашену, дивну місцями, але таку рідну!

Останні слова Наталії були немов мед для його вух. Приємні, рідні, їх хотів би почути кожен, хто не встиг поговорити з рідною для нього людиною, проте сенс до нього дійшов не одразу. Повернути... Її... Як?.. Просто воскресити?  Тоді це буде ходячий труп, а цього йому не потрібно, хоча якщо іншого варіанту немає, то... Мабуть, доведеться.  Прийде це зробити.  Заради неї.

– Вона померла. Ти запізнився. Дурень... Думав урятувати? Не вийде... Ти вже не врятуєш її! Змирись!  – голос повернувся до Віталія і той почав дражнити його.
– Ні!  Вона жива і житиме!  – З одного удару по обличчю, некромант вирубав чоловіка і знову повернувся до пари.

– Я поділяю з тобою життя та смерть.  Розділяю з тобою душу та серце.  Ділюсь усім, заради тебе.  Прийми це як дар, Наталія Воліна, моя справжня пара.

 Давним-давно, років так 15-16 тому, йому в Академії некромантів розповідали про пари.  Справжні пара, які даються їм згори.  І про їхню силу, яку можна розділити з нею будь-якої миті.  Це може статися будь-якої миті... Але точно, що там треба говорити, робити він не пам'ятає.  Це було давно, але він сподівався, що це спрацює.  Передача частини його сил, частини душі та серця.  Віддати половину його безсмертя, адже некроманти безсмертні, на відміну від Відьм які живуть трохи більше за людину.

Приклавши долонь до її холодного чола, почав нашіптувати заклинання, благаючи про те, щоб вона повернулася до нього.  Аура навколо нього стала не просто блакитною, а забарвилася в помаранчевий колір волосся Нати. У колір її аури, душі.  Їхні душі зливалися, як і серця. Очі некроманта були абсолютно білими і все, що відбувалося навколо, його не хвилювало. Тільки вона. Наталія Воліна.  Його Ната.

Коли все припинилося, він розплющив очі і побачив, що вона на нього дивиться.  З посмішкою. Чоловік не вірив своїм очам.  Вийшло...
– А тобі йде сивина. Ти тепер модний, Британська морда. – усміхнулася дівчина, дивлячись на половину сивого волосся чоловіка. Половина його голови була чорною, а друга сивою.
– А ти... Тобі йде ця чорна пасма. – її волосся залишилося таким, як є, тільки спереду з'явилося одне чорне пасмо. Йому це пасмо здалося кумедним і йому йшло дуже навіть... І він усміхнувся. Вперше за останні хвилини її смерті, посміхнувся.  Щиро так.

А потім взагалі поцілував її... Це було... Несподівано.  Але не менш приємно!

Губи, виявляється, у нього м'які... Але вигляд, як вона побачила, думала жорсткі.  Та й мабуть, їй так здавалося, через його невелику бороду, від якої зараз не залишилося й сліду, адже він поголився зранку.

Та й цілувався він чудово, і вона, як справжня відьма, гідно оцінила...