7 – Померти гарною (і гарно!) – головне завдання, будь-якої відьми

Я була готова до всього. Буквально. До куль у тіло (бронежилет), морально до тисняви ​​від хворого ублюдка, який убив свою дочку і викрав її мати. До всього.

З пістолетом у руках (але з магією теж, на готові) і готова стріляти будь-якої секунди, я зайшла в покинуту будівлю, став "гуляти" його коридорами. Пошарпана штукатурка, давно вицвілі шпалери світлих тонів у коридорах і прогнила дерев'яна підлога. 

Моя група підтримки була зі мною на зв'язку, питаючи кожну секунду: "Чи все добре?" Так, це Джейсон.  Він, здається, переживає найбільше там, хто в машині.
– Я чекав на тебе, Наталія Воліна. А тепер поспи трохи... Пора баеньки. – пролунало позаду, а потім у мене щось вкололи і настала пітьма. Моє тіло впало в чиїсь руки... Це останнє, що пам'ятаю перед тим, як заснути.

*У машині, біля покинутої лабораторії*
Коли Джейсон, побачивши і почувши, що зв'язок із його Натою зник, його серце буквально зупинилося.
– Я за нею. – твердо заявив він всій команді, проте не всі захотіли його відпускати. Особливо Бажан, капітан підряду.
– Ні, я з тобою. Ми з тобою. Ти один не впораєшся. – Він хитнув головою.  Джейсонові це не сподобалося, що хтось заважає його планам.
–  Капітане, дозвольте йти одному і врятувати свою пару. Ви, гадаю, самі знаєте якого це її втратити. Це боляче. Будь ласка, дозвольте йти одному. – благати він не збирався. Ніколи, хоч і міг. Тільки ввічливо просити, як справжній підданий своєї країни.
–Гаразд... Але якщо що, то ми на зв'язку.  Ти будь-якої миті можеш нам повідомити і ми прийдемо. Домовилися? – Сергій Бажан простяг руку чоловікові. – Допоможи їй... Врятуй, Наташу та Олександру.
– Я зроблю все можливе, щоб їм допомогти. –  Він потис руку капітанові і вийшов з фургона, попрямував до будівлі.

Зайшовши до лабораторії, почав оглядатися довкола. Поки нічого підозрілого, ніяких слідів Наташі, мабуть, її теж потягли, заглушивши відео та зв'язок з нею, хоч по відео, вона була тут... Не встигла пройти й пари коридорів...

Як?  Як спадкова відьма могла так безтурботно поводитися?!  Дурепа... Не розуміє, що це не ігри. Давно не ігри.

"Диявол, Ната! Ти мене в могилу своїми витівками відправиш!"  – подумки лаявся англійською Джейсон, розуміючи, що не може знайти її.  Знайти свою пару.  Єдину, найкращу пару.  Трохи дивну, зі своїми "тарганами у голові", але його. ЙОГО пару.

  Коридори здавались нескінченними, в одному з них виявився її пістолет.  Значить вона поряд!  Це хороший знак!
– Ната?  Ти тут?  – спитав, заходячи до якоїсь кімнати, але там нікого не було.  Чорт!  Не тут!

*Близько півгодини потому*
– Джейсон!  Джейсоне, я тут!  Врятуй мене! – Це був голос його пари, Нати. Він долинав звідкись здалеку. За цей час чоловік пройшов незліченну кількість коридорів, оглянув купу порожніх кімнат, адже лабораторія була величезна.
– Ната!  Я біжу! Де ти?!  – мало не перейшов на рик Джейсон, рвонувши туди, звідки був чути її голосок.
Кімната, хоча швидше сіре приміщення виявилося через чотири кімнати від тієї, де він був зараз. Поруч. Зовсім поруч. І, зайшовши туди, побачив Наталю. Його Наталю. Злегка пошарпану, що сидить на стільці і прив'язаний до нього. Покидьки... Всі покидьки, ті хто зробив це з нею!

Він миттєво звільнив її від пут, притиснувши до себе свою дівчину, пару.  Відчувши її запах, її тендітне тіло в його руках.  Момент був чудовий у всіх сенсах, якби не слова Наталії:
– Мій герой!  Я така рада, що ти мене врятував...
–Мій... Хто? Що? Ната... – усвідомлення того, що так Ната його не назвала... Ніколи.  Прийшло не одразу. Усвідомлення.

  Джейсон, Джейс.  Британська морда (так-так, і таке було!). Як завгодно, але... Не так. Та й пута були звичайними. Вона могла САМА підпалити їх, виплутатися. Але чому... Покликала його? Та й сама Ната дуже горда, що б кликати когось на допомогу. Не смілива, у цьому плані.
– Ната... Скажи, ти бачила того хто це зробив?  Де він зараз?  –  спитав якимсь відстороненим голосом Джейсон.
_ Ні, але це й не важливо!  – посміхнулась дівчина, проте чоловік зробив крок назад:
– Чому?  Ми ж ловимо Віталія, хіба ні?
– А, так звичайно!  Пішли ловити його! – Закивала незнайома йому дівчина.  Це не Ната. Його обдурили. Розвели як дурня, зігравши на його страхах. Але хто... Віталій не людина... Ах так, Тольпін сказала, що була ще одна людина. Точніше той, хто загіпнотизував її.  Другий спільник. Походу в поліції завівся кріт...
– Ти швидко розкусив ілюзію, Джейсон.  Розумний хлопчик із Британії.  Розумник. – раптом, пролунав чоловічий голос у кімнаті, але нікого крім самого некроманта та фальшивої Нати (виглядала немов справжня), тут не було. Він глянув на дівчину.  Це вона говорила чоловічим голосом і дивно посміхалася йому.  Злісно так...
– Виродок!  Де справжня Наталя?! –  секунда і чоловік накинувся на дівчину, проте та миттю розчинилася в повітрі.  Ілюзія.
– Так я тобі й сказав... – у його голосі, що пролунав у кімнаті, відчувалася усмішка.  Цей гребанний фокусник знущався з нього.
– Не хочеш, як хочеш. – Джейсон хотів піти звідси, наплювавши на цього "фокусника", проте двері... Не піддавалася. Була замкнена. Та не просто замок, а магічний замок. –  Це що ще за хрінь?
– О, а ти не пам'ятаєш?  Ти сам її зачинив!  Дурненький!  – зареготав голос, а чоловіка, ніби струмом пронизав спогад, що сплив напередодні. Напередодні, коли він ходив у магазин за продуктами для Нати та Льоні... Хтось до нього підійшов. Дивний чоловік.  Щось прошепотів на вухо і пішов. Тоді Мортімер не надав цьому значення, але зараз зрозумів. Гіпноз. Цей замок закрив сам Джейсон, але як його відчинити... Не знає. Цей "фокусник" зіграв на його страху втратити Нату. Втратити свою пару.  Ключове слово було "Джейсон". Його ім'я, назване "Натою", спрацювало каталізатором для того, щоб у ньому прокинувся інстинкт порятунку своєї пари.  Він сам себе замкнув. Догодив у пастку як, якийсь першокласник у його академії... Диявол!  Його просто затримують тут, щоб він не дістався до справжньої Нати.