3 – А які пристрасті тут...

–  Слухай, а що ти думаєш? Давай поговоримо з приводу справи ... – Ми вийшли з допитної і попрямували до мого столу, там я сіла, а Джейс присунув собі якийсь табурет.
– Думаю, що хтось все одно бреше. Або одна, або двоє, і вони в... Союзі. – Пропонує некромант.
– Думаєш змова? Тольпін та...
– І когось ще!  Може Юлі, може Олександри! Варіанти не дуже багато ... – Він знизав плечима і ми стали все це обмірковувати. Але на голодний шлунок, як виявилося, у Джейсона нічого не хоче працювати, тому він запропонував піти і пообідати. А потім далі сидіти над справою.

Так ми й вчинили, пішли, пообідали в невеликому кафе, де Мортімер щось питав.  То про їжу, з чого, то про місцеву рекламу (чому саме така їжа і такий склад? А Навіщо?)... Я спокійно приймала його більшу частину питань, відповідала... Адже розуміла, що це нормально для іноземців.  .  Але потім не витримала і трохи голосно видала:
– Все, досить! Будь ласка! Я... Давай просто спокійно поїмо? Точніше докушаємо і повернемося в ділянку... Треба ще розібратися з паперовою тяганиною. І переглянути ще документи у справі, може знайдемо нову зачіпку про вбивцю. – На нас обернулися сусідні столики, а я лише ніяково усміхнулася, ніби вибачаюсь. Хоч чого ніби?  Мені справді було ніяково...
– А добре. Вибач. Мені шкода, що я... Злегка перегнув. Вибач, Наталіє. Думаю, мені краще піти зараз. – Він схилив голову в шанобливому знаку і попрямував до виходу. Що? В сенсі?..
– Гей-ей! Стояти! Ти куди пішов? Я тебе не відпускала!  Так, ти трохи вивів мене, але... Але це гаразд.  Ти не місцевий, і тебе можна зрозуміти, Джейсон.  Правда, я не злюсь.  Просто не знаю, що справ... – це була мабуть найкраща мова в моєму житті, але вона була перервана тим, що чоловік до ділового костюма раптово повернувся і обійняв мене. Притиснув до себе, погладжуючи однією рукою голову. Я ж, у свою чергу, зіткнулась нісом з його плечем, бо тільки туди й діставала.
– Я радий, що ти моя пара, Наталія. – пролунав його голос звідкись зверху.
–Напарник. Я твій партнер, Джейсоне. – Поправила його я, а він мені у відповідь:
– Так-так, знаю...

*У поліцейській відділенні №33*
Ми вже за годину сиділи над заповненням протоколів у справі, просто документи у справі і переглядали заяви свідків.  Сьогодні, після цього, відправимося до батьків, та сім'ї Лілії Добрих. Потрібно їх теж опитати, може й вони чогось знають.  А можливо і ні...

Жаль зараз нічого не можна вже почати робити, адже документи з розтину від Ані прийдуть лише зранку. А це означає, треба щось робити сьогодні ввечері, після того як сходимо до батьків Лілії.

– Все. Я все зробив, пішли? – Джейсон явно звик до такої кількості паперової тяганини, проте закінчив швидше за мене.  Жвавий, однак. Адже я ще не закінчила...
– Хм... Гаразд.  Потім дороблю. А зараз треба до батьків та сім'ї Лілії. – Звернулась до напарника і він, кивнувши, ми вирушили до них.

*Будинок сім'ї Добрих*
Район у якому жила сім'я убитої був звичайним, спальним районом. Багато багатоповерхових будинків і паралельно йшла вулиця із приватними будинками, будинками. Одним із них і був будинок сім'ї Добрих. Світла цегла, яскравий дах і великі, масивні ворота. Також стояла біля будинку чиясь машина Жигулі. У них гості?.. Гаразд, не моя справа...

Я натиснула на дзвінок і за хвилину нам відчинили двері. Жінка дуже схожа на... На Лілію. Мати. Теж зі світлим волоссям, прибраним у хвіст, звичайному одязі, а саме штанах і кофті, а також з сумним обличчям.  Так, вона ельф. І так, їй походу вже повідомили про те, що сталося... Чудово.
– Ви з поліції?  – уточнила жінка.
– Так, я Детектив Наталія Воліна, а це...–  почала я, але мене знову перебили.
– Я пара Детектива Воліна, Джейсон Мортімер! Приємно познайомитись. –  Він трохи посміхнувся і ... Нас пустили. Не знаю, чи спрацювала ця його харизма чи... Або ще щось, але ми зайшли в цей будинок, присівши в холлі на дивані. Тут був камін, пара крісел з диваном та телевізор.  Все у світлих, пастельних тонах. Світлих, як і сама сім'я ельфів.

– Ви тато Лілії? – уточнюю у ельфа-чоловіка, сидячи на дивані поруч із Джейсоном.  Чоловік сидів на кріслі, а на іншому мама вбитої.
– Так, я Олексій Добрих. – кивнув мені ельф.
– Олександра Добрих.  – представилася жінка.
– Чудово, що ви... Що ви можете сказати про Лілію?  Якою вона була? – Пересиливши себе і свою гордість, щоб не почати сумувати і співчувати їм, почала я допит.  Ну як допит, швидше за просто опитування.
– Лілія наше сонечко. Була ним... До цієї жахливої ​​трагедії. Ми не знаємо хто це!  Правда! А вона була доброю, милою... Нашим єдиним дитям. Коханим і рідним, адже як ви знаєте... Ельфи народжуються не часто і для нас, кожна дитина, це божий дар. – Жінка не витримала і розплакалася, а чоловік відразу почав втішати її.
– Нам шкода, Олександра та Олексій… Ми… Обов'язково знайдемо вбивцю вашої дочки.  Все буде добре.  – я могла сказати лише слова втіхи, ділом поки що нічого не могла довести.  Доказів дуже мало, щоб когось заарештовувати...
– А можна оглянути кімнату Лілії, будь ласка?  – раптом запропонував Джейсон.
– А? Так, звичайно. Якщо це допоможе справі, то так. – Нас впустили в кімнату і ми взялися за розслідування.  Огляд кімнати, пошук зачіпок та деталей.

Через деякий час огляду кімнати ми з'ясували, що:
По-перше, Лілія була дуже охайною. Хоча цей факт, мало допоможе справі....
По-друге, вона любила свою роботу та цей бренд одягу, бо речей з магазину Vovk було дуже багато. Навіть шила свою, мріяла (це підтвердили батьки) створити свій бренд.  Футболки ручної роботи, кофти... Все було дуже гарне.
По-третє, ми зрозуміли, що хтось просто заздрив їй, адже навіщо вбивати комусь невинну дівчину? Вона просто жила, мріяла, працювала, шила... Багато шила одягу. У неї забита ціла шафа одягу, пошитого нею, а друга "Vovk", купленої.

*Часом пізніше*
Ми йшли з дому Добрих:
– Це заздрість.  Хтось явно точив на неї зуб через талант до шиття.  – припустила я, обмірковуючи все знайдене та побачене.
– Можливо. Не виключено, як кажуть у вас.  –  Він знизав плечима, а потім на мить кудись подивився.  – Слухай, Наталіє... Мені треба відлучитися по одній дуже важливій справі. Я знаю, що ти ще не закінчити.
–  Закінчила, так, справи... У відділенні. – Допомагаю йому з тим, що підтверджую його слова.
– Та й загалом, вирушай без мене туди.  Зустрінемось вже у твоїй квартирі після роботи. Ключі... Є копія в тебе для мене?.. – питає Джейсон у мене, а я киваю і дістаю другий ключ, вони обидва висіли у мене на кільці.
– Дякую.  Я знаю адресу і незабаром повернуся туди.  Дякую, Наталю. –  І він обійняв мене.  Знову я... Я розгубилася і не знала, що сказати, бо просто обняла у відповідь.