1 - Не дуже початок, так?

Я досить розумна дівчинка, у свої 24 роки маю вже не малий досвід у детективних справах (розслідування вбивств, замахах, переслідуваннях...), є відьмою у 4-му поколінні (по мамі, а з татового боку лише 2 покоління чистих відьмаків) і назвати дурною мене, важко.  Дуже важко і з натяжкою, проте варто хоча б самій собі зізнатися в тому... У тому, що ти, Нат серйозно облажалась.

І ось супутнє питання: "У чому саме ти облажалась?"

 Відповідь проста, дуже, але поки що розповідати все, без маленької передісторії, нудно... Не знаходите?

Ну що ж, почнемо!

Вся ця дурниця, яка відбувається і до цього дня зі мною, почалася ще більше кількох місяців тому, коли мій безпосередній напарник вирішив піти у відставку через сімейні обставини.  Ні, я рада за нього, не подумайте... У нього народилася друга дитина, а дружина захотіла працювати, і їй нічого не залишалося, як підтримати кохану, і... Піти в "декрет", тільки звільнитися з його місця Детектива.  Мого напарника, який був просто незамінний у багатьох справах.

І він пішов. Одного прекрасного дня я залишилася одна, а моє керівництво вже всю шукало йому заміну. Мені партнера.

Того тижня сліз пролилося багато... Коли від мене йшли відмови від колег для співпраці.  Без причин відмовляла, ну... То вони так думали.  Насправді, я справді обмірковувала по кілька хвилин щодо їх пропозицій:

Коли до мене підходив Артур (Або для своїх Красень Артурчик), той ще підкорювач жіночих сердець... Спадкоємний ельф (хто б подумав, що чоловік, з раси зарозумілих ельфів буде купатися в жіночій увазі), багатий, розумний...

Відмова пішла не роздумуючи.

Бути серед його чергових перемог не хотілось. Та й замість тяжіння у животі,, яке відчувають зазвичай жінки, знаходячись у його присутності, я відчувала лише огиду.  Не через зовнішність, ні, просто через атмосферу поруч із ним. Такий гидко... Надто солодкою... Ні.

Детектив Ксенія Олександрівна Гетьман також не викликала бажання працювати.  Проста Чаклунка. Занадто закрита і відсторонена, але справді ас у своїй справі. Вміє швидко розуміти у скрутну хвилину (відмінна реакція в критичні моменти), непоганий стрілець і навіть є поліглотом (англійська, французька, німецька). І пропозиція, що надійшла від неї, через начальство (наш Капітан - Сергій Миколайович Бажан, він перевертень), адже мені давали список анкет усіх, хто "бажав" працювати зі мною в парі... Загалом, вона дуже здивувала. Навіть змусила замислитись на кілька хвилин, але я відхилила його, списавши на несумісність характерів. Без коментарів, будь ласка.

Після пари цих, відхилила ще пару. Маленька фея Ліззі, наприклад. Гарна дівчинка, але... Дитина. Хоча і доросла, на вигляд. Як її узяли у детективи? В неї татко Прем'єр міністр закордонних справ! А вона дуже любить переслідування, детективи... Тому, зв'язки.

Денис, брат Ліззі, теж пішов через зв'язки, але від нього хоча б прок є. Він варить найсмачнішу каву в офісі! Це нереально смачно... 

 Але Сергій Миколайович Бажан, вирішив інакше:
– Наталя... Тобто, Детектив Воліна, послухайте, ви повинні вибрати собі партнера. Так не можна. За протоколом належить...
– Капітане!  Я вам вже не раз пояснила причини... Мені краще одною, повірте! Мені добре. Правда!
– Але Детектив Воліна… Наталіє… Будь ласка, прошу, вибери собі напарника серед тих…
–  НІ.  Навіть не просіть. Я детектив не перший рік, і ви це добре знаєте...
– Добре... – здався все-таки Бажан і шумно видихнув, відкинувшись на крісло, а потім прикривши очі, продовжив, – Якщо ти не хочеш працювати з кимось із наших, тоді пропоную альтернативу. Ти справді маєш право відмовитися від неї, але... Краще не варто. Повір мені..
– Але... –  хотіла б я заперечити, але мені не дали. Спокійно перебили та продовжили говорити:
– Тихо! Я не домовив!  Загалом, він не наш, одразу попереджаю, але... Детектив Мортімер, мій дуже добрий знайомий.  Некромант. Теж спадковий. Він якраз прилітає днями, але партнер не завадить і йому.  Загалом... Чи згодна з ним працювати?  Можеш, як я вже й казав відмовитись, але...
– Гаразд, я згодна!  –  Видихнула я і Капітан  буквально засяяв від моїх слів. Ага, тільки знала б ти, Наталія Воліна, на що себе підписуєш тоді!  Знала б, ніколи б не погодилася! Ніколи

*Пару днів потому*

Некромант прилітав сьогодні і... Кому, як не мені, треба було його зустрічати. Так звелів о 4-й ранку Капітан Бажан, який подзвонив мені. Я ж його "напарник", чорт забирай...  Повинна надати належний прийом до нашої "улюбленої країни"...

Хотіла б його проклясти... Ні, не напарника, а начальство, але була дуже далеко від нього, бо нормальні прокляття діють лише тоді, коли жертва поряд. Та й ліньки.... Та й дуже спати я хотіла...

Загалом, села в перше таксі, що трапилося, і вирушила в аеропорт.  Моє завдання було просте: зустріти, відвезти до заброньованого готелю та поїхати, але... Але все пішло з самого початку не так, як планувалося.  Та й перша зустріч виявилася трохи дивною:
– Привіт, Наталіє!  – це були перші слова, чистою українською, які я почула від свого партнера. Гарного партнера. Британця.  Чистокровного. Українською. Майже без акценту. Чорне волосся, блакитні очі, високий, статний, але... Повністю неголений. Ніби 4 дні, десь. І пом'ятий, у сенсі дорогий костюм, діловий, трохи пом'ятий.  І теж, певно, не виспався.  Ох, як я його розумію...

Сама-то... Руде волосся зібране в неакуратний пучок, ні грама косметики, величезна толстовка та джинси. Загалом, мій вигляд теж бажає кращого.

Як тільки він побачив мене і безглузду картонку з його ім'ям (Капітан Бажан сказав, що це потрібно, адже моє фото йому ніхто не спромігся відправити), одразу поліз обійматися.  Я, чесно кажучи, здивувалася... Ні, не подумайте, я люблю обійматися, але не з першим зустрічним... Партнером...
– Гей-гей! Стій-стій! Доброго дня... Я рада знайомству, але ми ще не настільки близько знайомі... – злегка відсторонилася і ніяково усміхнувшись, викинула цю картонку на смітник.
– А, вибач!  Це звичка. Ми, британці, дуже любимо потискати руки та обійматися. – почав говорити чоловік і...
– Так-так, пішли вже... Я, до речі, Наталія, як ти знаєш... А ну ти знаєш. Воліна. Можна просто Наталія.
– А я Мортімер. Джейсон Мортімер!  – представився британець і посміхнувся. Я теж усміхнулася у відповідь, але слабо, бо вже буквально вирубувалась. Спати хотілося страшно.
– Приємно познайомитися!  Пішли вже! –  хмикнула я і повела нас на вихід з аеропорту