I - Головний

 Не було мертвонароджених дітей.

 Були нескінчені вечері, біли колискові та чоловік.

 Чоловік, який так і не збагнув, яка в нього толерантна жінка. Дружина з якою можно було прожити ціле життя. Залишилось лише одне...

Прийняття. Проте навіть у майбутньому він не прислухався. Чому ?

 Бо дослухатися до матері, дружини, чи то до будь-якої жінки... Це виявити слабкість та неперність.

 Навіть тоді, коли розпочався перший шлюб з Таргарієном нічого не змінилося. Жінка розуміла, що її не здолати, бо вона жила у ненависті та повазі, а її чоловік (вже теперішній) зростав у "цілковитому довольстві".

 Він не розумів, що сила - не завжди у грошах. Іноді могутність... це дещо інше. Незбагненне.

 Джоз Таргарієн прислухався до своїх радників, а ще був відповідальним та вмів тримати слово. Він не був незграбним, як от балько Рейніри (Візеріс перший )  голова "майбутньої родини" та держави. 

 Якщо б зараз жінка пригадала батьків... Кожну мить, кожен проведений день нічого б не змінилося. Роки спливали, й Таргарієн розуміла, що не молодіє. Проте вона була певна, що ніколи не закінчить, як її батько. Смерть не буде легкою, але й забити вони її не зможуть. 

 "Якщо сумно, то можеш обрати будь-що. Дитинко... будь що для тебе."

  - Я не обиратиму шовк чи якісь войовничі наряди. Може сукні, то не для мене?

 - дівчинка схрещує руки, переживає.

 Зажурилася, але мати на це тільки всміхається. Чорна сукня струменить по тілу, як смола. Вона не жахає, але й не дивує. Дівчинці не було втямки, чому, вона обирає цей колір.

 "Чорний же не символізує зміни, мамо!"

 Драконячі ями закриваються.                        

 Може тому у мами плаття не міняється?        

 ...                                                                      

Один й той самий колір.                                  

 Хоча було й гарне, адже між донькою та матір'ю ніколи не було провини. Життя було не таким й довгим, як це завше стається все колись мало закінчитися.                                                    

  - Кажуть перлини... щастя, рятують від лиха та необізнаності - голос мами ставав трохи серйознішим, ніж зазвичай.                                                  

  - А Нащо воно мені? - дитина вскидувала голову. Нотки нерозуміння та впертості вже вчувалися у цій маленькій королеві.                                    

  - Бо щастя завжди повинно бути. Тоді будуть й усі ласкаві блага, які схочеш.        

Шкода, що дівчинка ніколи не дослуховувала мати, їй більше кортіло грати та вирізати драконів.                        "Деревина то не камені, деревина не може витримати нескінченість."                    

 А ця нескінченість рикала та кряхтіла, повертала вже немолоду жінку у реальність. У реальність, яку Рейніс Таргарієн не бажала бачити.                          

Але якщо їх сильно привалило, то справи були кепські. Завал був з однієї сторони  й з другої також. Плечі й лікті заливала кров. Сидячі на драконі жінка здригнулася, їй знову уявилося що вона, йде, молода, біловолоса  по прямій стежині...                                                      

 Вона там, а чоловік лишень відвертається й залишається в ліжку. Від нього тхне страхом та відразою, а її шлях пролягає крізь мертву землю та зникаючих річок. Річки й сама природа, ніби ховається, від її засліплених очей. Помахом руки, нерішуче та слабо вона вклоняється, руки й той неспокій, й прибирає ніж. Один з її перших, один з найсильніших... Голова крихітного дракона відхиляється й падає на землю Предків Таргарієнів. Її засліплює біль, але бачить вона лише своїх перших дітей, заривавлені пальці та брудні сліди на животі. Більше дівчинка Рейніс не одягне квітучих суконь та не згадає..                  

 Бо... Не було мертвонароджених дітей. Біль навіяла думку, й доросла Рейніс підняла голову :                    Головний вхід завалило не просто так. Навмисно.      

  Було передбачення. Принц на принца, але виживе  один.