Пролог

  Нам ще не час йти. Зімкнути ряди, захищати короля.                                              

  Знову й знову чутен крик :                          

  - Це не я. Завжди вирішувала вона.                  

Болі не буде, бо її ніколи і не було.                    

  - Еймонде на обрії не видно нічого, окрім пітьми.                                                    

 Довгий час вони не розмовляли.                  

Жінки перестали метушитися.                    

 Довгі дні й світлі від (спалахів вогню) ночі. У дитинстві були ще кращі ночі, бо коли ти їси найсмачніший пиріг нічого більше не треба. Їй він завжди приносив найсвіжіший виноград, тоді ще не було королівських днів та війни. Це не були подарунки, але Еймонд знав, як вона цінувала виноград. А може просто прогулянки? Чи тихі дні під сонцем?                                                  

 Пророцтво за пророцтвом. Одне для сусідок, інше для септи.

 Потім для матері, яке виносить милу дівчинку. Тоді, вже тоді... Хелейна відчувала, що король вмирав.     Але нічого не сказала. Не було потреби.                                    

 Щодень вона гралася біля гойдалок та дивилася на башту. Сіру, таку величну та красиву. Загратовані вікна були смертоносними, як і бруд... який там був. Хелейна намагалася про це не думати, але марні сподівання... На то вони й марні, так ?                                            

 Думки про чорний день та дракона не припинялися.                                                    

 Навпаки роздуми почастішали. Влада їхня закріпилася, а хвороба Хелейни Таргарієн не посилилась. Не зараз.                  

 Домисли, їх тільки більшало. Королівна щоразу проводила долонею по шкірі. Запах свіжих персиків. Час може знищити... або обмежити тебе, але не закон.

 Та не Правителів. Не зараз.

 Час швидко зникає, й швидко приходить. Він приповзає, приходить, ледь визирає зі світла минулого. Він може бути одягнений у зелене, у броню, або мати синьоку "силу". Страх та маніпуляції зринають.

 Ніхто не зривається на крик, бо руки матері поблизу.

 Болі не буде, можливо ледь чутний скрип "незворотнього". Але не Біль.

... Й коли він поринає у небуття, й заглиблується, оминаючи сукню, нічну сорочку ... Все майже закінчується, коли він приторкається до застиглої шкіри, а голова Алісенти притуляється до маківки доньки. Очі закриваються.

Клинок впинається у щільний шар карцитоми, проходить крізь судинний верхній шар, але на шкірі майже немає крові.

 Лишень, коли клинок задіває глибоку верхню траншею й потрапляє у сердце, тоді з'являється кров. А Алісента лишень лякається, сама не розуміючи, що зараз може б сказати її Хелейна.

 Ціна завжди зависока.

 Коли входять брати, навколо вчувається...

 Нам ще не час йти. Зімкнуть ряди, захищати короля.

 Знову й знову чутен крик.

  - Це не я...

 Але ж горя теж не буде, так?

 Жінка у зеленому, вона більше не намагається пояснити..

Любові не залишилось.