Новорічний збіг обставин.

Новорічний збіг обставин.

Ганна вийшла з офісу. Рясно валив сніг. Білі пухнасті сніжинки ніжно лягали на її комір. Але холодний вітер задував так сильно, що милуватися красою білого простору було не просто.

«Як це не вчасно. Так різко настали морози. А я досить легко одягнена сьогодні. Треба буде з дому привезти теплі речі», ─ думала Ганна. «Де цей автобус? Він запізнюється сьогодні. Я так змерзну зовсім».

Автобус прийшов із затримкою в двадцять хвилин. «Нарешті. Хоч відігріюся», ─ сподівалася Ганна.

Двері зачинилися. Автобус поїхав. Ганні пощастило знайти вільне місце. Але воно виявилося холодне. «Якийсь сьогодні весь день не задався. І премію перенесли. І нові обов’язки навішали. І ще мороз такий на дворі сьогодні. Хоч би не скачаніти поки доїду», ─ подумала Ганна. Та вона все таки намагалася про це забути і якось поринути у дух новорічних світ.

За вікном падав сніг і мороз розмалював візерунки на склі. Вона дивилася і пригадувала як у дитинстві любила спостерігати за сніжинками. Пригадала як мама читала їй казки. А батько перевдягався у Діда Мороза. І тоді вона вірила, що це чудо. Що Дід Мороз існує. І що бажання здійснюються. Це потім коли вона подорослішала, то зрозуміла, що то її батьки робили їй свято. І їй так захотілося, щоб казка знову постукала й її життя. Справжня казка. Справжнє диво.

«Кого я обманюю, ─ казала вона собі, притиснувшись лобом у скло, ─ казка – це не реальність. А я, як маленька дівчинка, все таки хочу в це вірити».

Двері автобусу на черговій станції відчинилися і вона відчула сильний запах гарі. «Мабуть полетіла трансмісія чи ще якісь неполадки, ─ промайнуло у її голові, ─ сподіваюся ми не зламаємося в дорозі». Сподівання не справдилося. Через хвилин тридцять автобус став.

─ Шановні пасажири, сильно вибачаюся, але автобус зламався. Ми не можемо продовжувати маршрут. Ви можете пересісти на інший транспорт або чекати поки я полагоджу. Я не знаю скільки це займе часу, ─ оголосив водій.

Невдоволена хвиля галасу піднялася по салону.

─ Хоч гроші поверніть за квиток! ─ вигукнуло декілька осіб.

«Треба виходити, - подумала Ганна, - бо я тут задубію».

Вона вийшла і роздивлялася де вона є. Це було селище за містом. Вечоріло. Вогні горіли від будинків. І сніг від того набував кольорового забарвлення створюючи додатково святковий настрій.

Ганна тупцювала на  місті. Підстрибувала, бо ноги зовсім змерзли. Дмухала на руки. Бо вже їх не відчувала.

«Піду зайду в якийсь будинок, попрошу погрітися. Поки лагодять автобус».

Вона спочатку підійшла до водія.

─ Шановне пане водію, ви б могли дати свій номер? Бо я змерзла і хочу піти пошукати де можна зігрітися. Мені далеко їхати. І зараз вже нічого туди не йде крім вашого маршруту. А ви як полагодите дайте знати. Добре?

Водій дав номер і записав їй свій.

Ганна вирішила зайти у перший будинок, що їй сподобався. Це була двоповерхова споруда. З балконом, великими вікнами і широким добре доглянутим двором.

         Вона постукала у браму. Вона відчинилася.

─ Тут хтось є? ─ почала вона кликати господарів.

Вона зайшла у двір і підійшла до будинку. Подзвонила у двері.

─ Ну, нарешті. Ми вже вас зачекались, ─ сказав чоловік, що відчинив двері.

─ Мене зачекались? ─ перепитала здивована Ганна.

─ Так, я розумію, що негода і мабуть було важко добиратися, тож я не буду вираховувати з вас за спізнення. Мені вже час бігти. Йдемо я вас познайомлю.

Ганна нічого не встигла сказати, нічого не розуміла, але машинально пішла за ним.

─ Це Надійка. Їй п’ять років. Сьогодні ваша задача бути із нею. Мене не буде години дві. Дякую, що погодилися вийти під новий рік. Там є продукти, можете пригощатися. А я побіг, ─ сказав чоловік у красивому дорогому сірому костюмі.

Він вийшов за поріг і зачинив на ключа двері. Ганна намагалася зрозуміти, що то було. «Мене явно не за ту прийняли. Але що поробиш.»

Вона повернулася від двері. На неї дивилася маленька дівчинка. Вона була у рожевій сукні, з медведиком у руках. Дві рожевенькі стрічки були вплетені у коси.

─ Ви хто? ─спитала вона.

─ Я Ганна.

─ Вас також покинули?

Ганна явно не очікувала такого питання від дитини. До того ж дитина була не на вулиці, а у домі. І дім по виду належав багатій родині.

─  Чому ти так кажеш?

─  Бо новий рік. А ви  і я самі. Без родини, - зітхнула дівчинка.

─ Не кажи так, маленька. В тебе ж є тато. А мама, мабуть.

Дівчинка сумно посміхнулася.

─ Мій батько далекобійник. Я мого майже не бачу. А мати знов мене залишила…

─  А чому ти думаєш, що твій тато далекобійник?

─  Бо він на великій машині на роботу їздить, і його не має вдома постійно.

─ Але ж не тільки далекобійники їздять на машинах.