Розділ 3

Посилку відправили тридцятого числа увечері, тож тридцять першого я з самого ранку те й робила, що постійно зазирала в поштовий додаток, перевіряючи, де там їде відправлення.

Мама нарізала салати, батько розвішував нову гірлянду зі сніжинок у вітальні, а я не знаходила собі місця, адже пошта сьогодні працювала за скороченим графіком, і весь план висів на волосині. Але нарешті таке бажане оповіщення дзенькнуло — посилка прибула. Я підхопилася й вихором полетіла на пошту. Тепер я свій шанс точно не впущу!

У відділенні, звісно ж, були величезні черги. Я геть про це не подумала — напевно, тут щороку таке коїться напередодні свят. Треба було б на поштомат замовляти, але вже нічого не зміниш. Відстоявши з пів години, я нарешті отримала свою заслужену винагороду. Ура! Я встигну загадати бажання!

Я не витримала і відкрила коробочку прямо на вулиці — так уже мені кортіло скоріше побачити цей чарівний талісман. Золотистий металевий кружечок ліг мені на долоню. Може, це, звісно, було лише самонавіювання, але мені здалося, що він теплий, хоч на вулиці стояв мороз. А може, він таки справді чарівний? Чого тільки на світі не буває!

Я ще трохи помилувалась своїм новим надбанням і зрештою поклала талісман у кишеню. Настрій піднявся, і решту дороги додому я пройшла, ледь не підстрибуючи, і навіть коли одного разу все ж таки впала, то швидко обтрусилася і навіть ані трошки не засмутилась. Тепер усе в мене вийде — я була точно впевнена.

Вдома смачно пахло, мама все ще возилася на кухні, і кількість страв у холодильнику тільки зростала. Тепер я без докорів сумління дозволила собі перекусити усілякими смаколиками, навіть скуштувала пару салатів, що призначалися до святкового столу. Мама не забороняла.

Зрештою я знов захотіла потримати в руках свій чудодійний талісман, який мав бути в кишені куртки. Бо саме туди я його поклала — точно пам’ятаю! Але…

Його чомусь там не було.

Мене кинуло в жар, а потім у холод. Як же це? Та де ж він подівся? Я обнишпорила всі кишені, перетрусила рюкзак, обдивилась усі куточки в своїй кімнаті. Може, я вже його дістала та й сама забула?

Але ні. Я повільно усвідомила сумну дійсність: мій талісман загубився.

Абияк натягнувши куртку і забувши про шапку, я вилетіла надвір. Талісман, мабуть, випав з кишені, коли я, незграба така, гепнулася в сугроб дорогою з пошти. Це недалеко, може, ще встигну знайти. Я добігла приблизно до того місця, де так невдало приземлилася, й почала роздивлятись. Сніг продовжував падати, замітаючи усі можливі зачіпки. А діти вже наліпили купу нових сніговиків майже на тому ж самому місці! Та мій талісман може бути де завгодно! Так я ніколи в житті його не знайду!

Але я ще хапалась за примарну надію. Впала навколішки й почала розгрібати руками сніг. На мене вже почали озиратися діти, що гралися поруч, та я не розгубилася і почала допитуватись у них, чи не бачили вони таку блискучу штучку розміром з монетку. Дітлахи розгублено вертіли головами — мовляв, не бачили. Вони ще трохи покрутилися біля своїх сніговиків і почали розходитись. Сутеніло.

Я розуміла, що в темряві взагалі не матиму шансів щось знайти, тож гребла ще завзятіше, а вечір невблаганно насувався. В мене по щоках котилися сльози — від розпачу, від безсилля, від злості на саму себе. Ну хіба ж можна бути такою неуважною! Але плакати на морозі — сумнівне задоволення: сльозинки швидко перетворювались на крижинки прямо на щоках, і я намагалась їх змахнути колючою рукавичкою.

— Привіт, Соню! А що це ти тут робиш?

Це був Юра. Ну звісно ж, тільки його мені зараз і бракувало. Він оглядав мене з щирим подивом, і я могла зрозуміти чому. Напевно, вигляд у мене був доволі специфічний: розхристана, заплакана, вся в снігу, повзаю навкарачки посеред вулиці й невідомо що шукаю.

— Загубила дещо, — буркнула я, відводячи очі.

Ще не вистачало, щоб він усім у школі розповів, яка я дивачка.

— Якщо розкажеш, що саме, я допоможу шукати, — він присів поряд зі мною, поглянув уважно і співчутливо. — Ти що, плачеш?

— Та не плачу я! — хотіла збрехати, але натомість розплакалась ще дужче. Яка вже різниця — він і так бачив забагато.

Раптом я відчула, як його рука торкається мого плеча.

— Соню, ну не плач! Розкажи, що ти загубила. Я тебе саму не кину — разом точно знайдемо, що б там не було.

— Та… талісман… — рюмсала я. — Він схожий на золоту монетку, і він… Тільки ти не смійся…

— Я не сміюся. Талісман так талісман, — на диво спокійно відповів Юра.

— Він мав здійснити моє бажання на Новий рік, але я його загубила, і тепер… тепер воно так і не здійсниться…

Навколо стемніло. Вулиця стала зовсім порожня — напевно, вже всі активно готувалися до свята. Дивно, що батьки ще не почали мене шукати.

— Воно обов’язково здійсниться, — твердо відповів Юра і увімкнув ліхтарик на телефоні. — Розкажи детальніше, як саме ти загубила цю монетку.

Сама не знаю чому, але поруч із хлопцем мені стало трохи спокійніше. Принаймні я вже була не сама. Я виклала йому всю історію про те, як йшла з пошти і впала, а він тільки слухав і кивав, наче подумки занотовував. А потім ми разом взялися до діла. Ще кілька хвилин розгрібали сніг, так що в мене пальці геть замерзли навіть у рукавичках, аж тут задзвонив мій телефон.