Розділ 1

Вони не знали, що я їх чую. Мені в обличчя ніхто такого не казав, і я навіть почала думати, що нарешті знайшла справжніх подруг. Та ось в останній день перед зимовими канікулами у жіночій вбиральні я випадково підслухала цю розмову.

— …а я запитала максимально серйозним тоном, як звати її хлопця. Типу я вірю, що він у неї є чи теоретично може бути. А вона зашарілася так одразу, очі опустила.

Це був голос Ангеліни — дівчини, з якою я познайомилась у перший день у школі, коли перевелася сюди минулого місяця. Вона одразу була така люб’язна і приязна, допомагала освоїтися.

— Це жорстоко. Ну який хлопець може бути у такої, як вона? — засміялася Настя, моя друга так звана подруга.

«Такої» вочевидь означало «з надлишковою вагою». Товстухи, простіше кажучи.

А я наївно думала, що вони не звертають уваги, і це взагалі не головне. Та ні, я, звісно, і сама знала, що в мене є кілька зайвих кілограмів, але мама завжди казала, що я перебільшую, і худнути мені не треба. Я їй вірила.

Ну і так, хлопця в мене справді не було. І, напевно, саме з названої дівчатами причини. Та якщо чесно, я і не дуже-то поспішала заводити стосунки. Мені тільки виповнилось п'ятнадцять минулого місяця. Але я знала, що інші дівчата починають зустрічатися і набагато раніше. Бо це круто, це доказ того, що ти комусь подобаєшся, комусь потрібна…

— Ну я тоді почала так лагідно її втішати, типу: «Та нічого, Соню, ти ж тільки нещодавно переїхала, скоро обов’язково з кимось познайомишся!» — Ангеліна неприємно зареготала.

Коли ми з нею розмовляли про хлопців наодинці, її слова і справді здавалися щирими, але тепер я бачила, що все це просто брехня і лицемірство. Вона запросто видає мої секрети іншим дівчатам, ще й насміхається наді мною.

— Познайомиться вона, аякже! Та її всі наші хлопці десятою дорогою оминають. Кому цей жир потрібен, якщо довкола стільки гарненьких, як ми.

Я придушила схлипування, яке вже виривалося з моїх грудей. Тепер усе дуже чітко стало на свої місця. Я була відмінницею, мене навіть у перший день у школі класний керівник так і представив: перед усім класом похвалив і сказав, що таким учням тут завжди раді. От Ангеліна за мене і вхопилася — і сіла одразу поруч. Я тоді так зраділа новій подрузі, залюбки допомагала з контрольними і домашкою, навіть не думаючи, яка вона насправді.

Я не пішла на останній урок. Схопила куртку і сумку й вилетіла просто на мороз, навіть до ладу не застібнувшись. Навіть не знаю, що мене найбільше засмутило: зрада подруги чи те, що, по суті, вона була права.

Так-так, вона мала рацію: ніхто ніколи не захоче зустрічатися з «такою, як я». Тут допоможе хіба що диво.

Я так летіла, рюмсаючи і занурившись у думки, що не побачила притрушену снігом кригу і послизнулась. Мить — і я вже лежу на спині, книжки повилітали із сумки, яку я забула застібнути, а наді мною схилилися якихось два хлопці, здається, з випускного класу.

— Що таке, товста незграбо? Така важка, що ноги не тримають?

Оце замість того, щоб запропонувати допомогу. Вони розвернулися і пішли геть, так і залишивши мене лежати на снігу. На очі наверталися сльози. Я зрозуміла, що встати мені і справді важко через незручний пуховик у першу чергу, усе-таки не настільки я товста…

— Не вдарилась? — раптом почувся поряд стурбований хлопчачий голос.

Сонце сліпило мені очі, і я не одразу роздивилася, хто це.

— Давай допоможу.

Наді мною схилився худорлявий хлопець у окулярах. Юра, здається, так його звали. Я знала, що він вчиться в паралельному класі, а ще ми з ним сусіди — живемо в одному під’їзді. Я доволі часто його бачила, та він ніколи раніше зі мною не розмовляв, тільки вітався при нагоді. Бо, звісно, який нормальний хлопець буде розмовляти з товстухою.

— Все нормально, — буркнула я, все ще борсаючись у марних спробах встати на ноги. — Я сама.

І, напевно, збоку це виглядало доволі смішно. Гадаю, я нагадувала жука, що впав на спину і тепер ворушить коротенькими лапками, намагаючись перевернутися.

— Соню, давай руку, — тепла долоня Юри торкнулася моїх крижаних пальців.

Він нахилився ближче і ще й за талію притримав другою рукою. Хоча яка там у мене талія, звісно.

І зрештою я таки вже стояла на ногах.

— Дякую, — відказала сухо й кинулася збирати розкидані книжки.

Юра і в цьому мені допоміг.

— Ти додому йдеш? — спитав трохи розгублено, коли підручники нарешті були зібрані.

— Ну типу того. А що? — шмигаючи носом, повідомила я.

— Так я теж. Пішли разом?

Я зупинилась і подивилася на хлопця з підозрою.

— Слухай, якщо ти в друзі до мене набиваєшся, бо тобі від мене щось треба, то я більше в таке не граю.

Юра чогось аж почервонів. От точно я вгадала: хотів, напевно, щоб я за нього домашку робила чи щось таке. Нікому тут вірити не можна.

— Чому… чому ти так подумала? — він аж затинатися почав. — Хіба не можна дружити просто так?

— Вочевидь, з товстими не можна. Цей урок я вже добре вивчила.