Найзаповітніше бажання

    Настуня сиділа на дивані, обхопивши голову руками та думала про своє найзаповітніше бажання. Вона так хотіла побачити маму! Образ матері вже давно стерся з її пам’яті. Цікаво, чи вона хоч жива й де вона взагалі? Мама поїхала зі Львова, коли Настуні було шість років і відтоді вони не бачились. Бабуся, яка мешкала в Ризі, потребувала догляду, тож мама вимушена була їхати та там вже й лишилася жити. Вона часто телефонувала Настуні, вони любили розмовляти, але жодного разу так і не приїхала, казала, що це складно. Тато їхати в Ригу не хотів. А потім відключили стаціонарний телефон, бо він став непотрібним. Отак Настуня втратила можливість спілкуватися з мамою. Через деякий час дівчина випадково дізналася, що батьки розлучилися ще тоді, перед від’їздом матері. Тато весь час відмовчувався, про маму навіть не згадував. Що між ними сталося, Настуня досі не знала. Тітка теж нічого не казала. Якась таємниця, та й годі. У дівчини виникло непереборне бажання знайти матір або… Про «або» вона не хотіла думати. Щось всередині підказувало, що мама жива-здорова та у неї все добре.

   Своїми роздумами Настуня поділилася з Оленкою. Вони одразу почали шукати інформацію в інтернеті, та нічого, на жаль, не знайшли. Тоді Настуня пішла у свою кімнату й принесла старий пожовклий конверт з бабусиним листом. Дівчата одразу вирішили, що треба написати листа й відправити поштою. Сказано – зроблено. Це було ще одне Настусине правило - третє: «Роби якнайшвидше те, що вирішила.» Тож вона за десять хвилин написала листа, а наступного дня перед роботою вирішила зайти на пошту.