Епілог

Після вони вийшли надвір. Сніг падав великими, майже казковими пластівцями, і місто виглядало так, ніби спеціально підготувалося до цієї ночі. Кіра підняла голову — і їй здалося, що одна зі сніжинок лягла їй просто на долоню, не танучи.

— Знаєш, — тихо сказав Назар, — я вірю, що бажання здійснюються не завжди так, як ми їх формулюємо.

Кіра усміхнулась. Вона подумала про папірець у келиху, про те, як абсурдно й відчайдушно вона шукала знак.

— Мабуть, вони просто приходять у правильній формі, — відповіла вона.

Сніжинка розтанула, залишивши теплу краплю на її шкірі.

Її телефон завібрував у кишені пальта раптово, ніби хтось із минулого вирішив нагадати про себе саме тепер. Кіра навіть не дивилася одразу на екран — вона й так знала, хто це.

Вадим.

Дзвінок був настирливим і відверто запізнілим, як усе між ними. Напевно, вирвав хвилину між тостами і згадав. Або стало порожньо.

Кіра дістала телефон, подивилася на ім’я — і вперше за довгий час не відчула радості чи надії. Лише спокій. Той самий, який з’являється, коли рішення вже прийняте, навіть якщо ти не формулювала його вголос.

Вона підняла очі на Назара. Він нічого не питав. Просто стояв поруч, даючи їй той самий шанс. Кіра натиснула “відхилити”.

Екран згас. Дзвінок обірвався. І разом із ним — ще одна версія її життя, у якій вона погоджувалась бути десь збоку.

— Готова? — тихо запитав Назар.

Вона кивнула і стиснула його руку.

Новий рік уже почався.

Кіра раптом згадала, як ще кілька годин тому думала, що це не кінець року, а його чернетка.
Тепер чернетку можна було згорнути. І почати чистовик.

 І вперше за багато років вона зраділа тому, що іноді Новий рік приходить не з тим, кого ти чекала.

Інколи він приходить з тим, хто з’являється рівно опівночі — і нагадує:
ти — не другорядна. І ніколи не була.