Вечірка

Вечірка була гучною. Клуб дихав теплом і музикою: баси проходили крізь підлогу, ніби серце приміщення билося десь під ногами. Світло різало простір тонкими променями — сині, фіолетові, золоті спалахи ковзали по обличчях, по келихах, по блиску суконь і блискіток, які люди чомусь особливо люблять саме під Новий рік.

У повітрі змішалися запахи мандаринів, шампанського, парфумів і трохи — диму з дим-машини. Бар світився рівною лінією пляшок, бармени працювали швидко, як годинниковий механізм: клацання льоду, блиск шейкера, короткі усмішки на автоматі. Біля входу охоронець з кам’яним обличчям перевіряв браслети, і навіть його байдужість була частиною декорації.

Люди сміялися, обіймалися, бажали одне одному щастя так, ніби вірили, що воно справді починається з Нового року. Десь хтось уже встиг пролити шампанське і зробити з цього “смішну історію року”, хтось знімав сторіс з фразами про “новий старт”, хтось цілувався біля фотозони з написом Happy New Year, ніби це було не кітч, а доказ успішності.

Кіра тримала келих і кілька секунд просто стояла, звикаючи до цього світу. До того, що тут не треба чекати, коли тобі дозволять бути присутньою. Тут усі ніби й так були — на повну.

Яся, як і обіцяла, зникла миттєво. Її було видно ще секунду — спалах чорного волосся, рука в повітрі, сміх — і вона розчинилася серед знайомих, залишивши Кіру з келихом і власними відчуттями. Кіра навіть не образилась. Вона знала Ясю: та завжди “кидає в воду”, бо впевнена, що Кіра випливе.

І саме тоді Кіра відчула погляд. Не оцінювальний і не з категорії, коли тебе “роздягають очима”. Інший — уважний, спокійний. Від нього ставало тепліше, навіть якщо ти в легкій сукні, а з вулиці ще не вивітрився холод.

Незнайомець стояв біля бару, трохи осторонь — як людина, яка не любить натовп, але вміє у ньому бути. В нього був келих у руці, який він не поспішав пити: скоріше тримав його як привід стояти тут і не виглядати самотнім. Світло раз у раз вихоплювало з темряви його профіль. Він не крутив головою, не ловив поглядом усіх підряд — просто дивився на неї так, ніби вже прийняв рішення, але давав їй час.

Кіра зробила ковток шампанського, ніби зупиняючи себе на мить. Вона подивилась на нього уважно, майже професійно: світле волосся, впевнена лінія щелепи, спокійний, відкритий погляд, піджак, біла сорочка з розстібнутим коміром — нічого зайвого, але все на місці. 

Він точно був не з тих, хто намагається справити враження. Це виходило само собою, не напружуючись. І саме це було… небезпечно привабливим.

І в ній раптом промайнула думка, трохи зухвала, але чесна: а якщо я можу… хоча б пофліртувати?
Не більше. Не глибше. Просто дозволити собі цю дрібну, майже невинну свободу.

Вона ще раз ковтнула шампанського і відчула, що їй не хочеться відводити погляд.

В ту ж секунду гірлянда над баром мигнула ніби з затримкою — наче хтось натиснув “пауза” саме на їхній зустрічі поглядів. Дрібниця. Механіка. Але Кіра чомусь відчула це як знак — і сама на себе розсердилась: ну от, починається…

Вона відвела очі на секунду, зробила вигляд, що поправляє пасмо волосся, і знову подивилась — перевірити, чи це не її уява. Ні. Він усе ще дивився.

Незнайомець ледь кивнув бармену та обережно поставив келих на край стійки. І тільки тоді рушив до неї.

Кіра відчула, як у неї підтягуються плечі — старий рефлекс: зібратися, закритися, бути “нормальною”. Вона ковтнула шампанського і змусила себе не відступати.

Він підійшов спокійно. Не врізаючись у її простір, але й не граючи в “випадковість”. Став поруч так природно, ніби вони вже знайомі на рівні тиші — і просто довго йшли до моменту, коли заговорять.

— Чому ти тут сама? — запитав він, і це прозвучало не як підкат, а як щире здивування.

Кіра на мить затримала погляд на його обличчі. Він був зібраний та охайний. І чомусь відчувався безпечним у своїй впевненості.

Вона трохи подумала — і відповіла не красивою фразою, а правдою:

— Така карма. Коли погоджуєшся на другорядну роль — проводиш свята наодинці.

Він не висміяв. Не пожартував. Лише кивнув, ніби почув щось знайоме і не збирався знецінювати.

— Це погана карма, — сказав він спокійно. — Особливо під Новий рік.

Кіра підняла брову. В її погляді було коротке: серйозно?

Він ледь помітно усміхнувся, ніби до самої ідеї.

— У мене є дурна традиція, — додав він. — Якщо бачу людину, яка зустрічає Новий рік “десь збоку”, я питаю, чи не хоче вона сьогодні бути в центрі.

Він сказав це так просто, що Кіра на секунду розгубилась.

— Можливо, варто дозволити собі першу? — повторив він уже м’якше, але точніше.

— Вже пізно, — сказала Кіра не задумуючись. Її улюблене слово-захист. Найзручніше.

Він трохи нахилив голову.

— Ніколи не пізно. Просто інколи треба, щоб хтось сказав це вголос, — і додав, ніби між іншим: — Особливо в такий вечір.

Від цих слів у Кіри щось сіпнулося всередині. Не романтика, не “вау”. Швидше — відчуття, що їй щойно дозволили те, що вона сама собі забороняла так довго, що вже вважала це характером.