Перший вибір

Кіра завжди вважала, що Новий рік — це не про салати й феєрверки. Це про паузу. Про той короткий, майже непомітний момент, коли час ніби зупиняється і дозволяє чесно подивитися на себе без прикрас і виправдань. Саме тому вона не любила святкову метушню — у ній було забагато шуму і замало сенсу.

Цього року сенс був надто оголеним.

Квартира зустріла її знайомою напівтемрявою. Гірлянда на підвіконні світилася м’яко, ніби намагалася не заважати думкам. Ялинка стояла біля стіни — акуратна, стримана, прикрашена мінімалістично: кілька кульок та гірлянда роса. Вона прикрасила її ще тиждень тому, швидше за інерцією, ніж з бажання. Як і багато чого останнім часом.

Кіра відкоркувала шампанське та пройшлася кімнатами босоніж, з келихом в руці, і зловила себе на дивному відчутті: ніби все, що відбувається — ненадовго. Ніби це не кінець чергового року, а його чернетка. Проміжний варіант життя, у якому все ще можна щось виправити — але руки ніяк не доходять.

Телефон миготів сповіщенням на столі, і вона знала, що там, ще до того, як узяла його в руки, навіть знала приблизний тон — спокійний, трохи теплий, максимально обережний. Такий, у якому немає брехні, але й правди рівно стільки, щоб нічого не довелося міняти.

Повідомлення Вадима було довшим, ніж вона очікувала.

«Маленька, з прийдешнім Новим роком тебе.
Я хотів би бути поруч, але сьогодні все складно — родина, традиції, ти ж розумієш. Але я подумки з тобою. Напишу, як тільки зможу. Дуже сумую. Обіймаю.»

Кіра перечитала його двічі. Потім — ще раз, повільно.

Маленька.
Хотів би, але…
Ти ж розумієш.

У цьому повідомленні було все, що робило його зручним. Турбота без вибору. Ніжність без дії. Присутність — на безпечній відстані. Він умів так писати. Умів створювати відчуття, що вона важлива, але не настільки, щоб заради неї щось ламати.

Вона поклала телефон на стіл екраном донизу.

Родина.
Дружина.

Слова приймалися спокійно, без істерики. Кіра не злилася. Злість вимагала енергії, а в неї зараз було інше — знайоме, вже майже рідне відчуття порожнечі десь під ребрами. Там, де колись жила надія. Та, що довго вміє чекати. Тепер там лишився лише її слід.

Вона подивилася на своє відображення у вікні. Там була вона — молода, розумна, красива жінка з хорошою роботою і безліччю планів. І водночас — та, яка роками погоджувалася бути «не першою». Терпіти паузи. Чекати, коли з’явиться час. Вірити словам замість дій.

Стрічка була як завжди святково-нестерпна. Ялинки, бокали та усмішки, які виглядали занадто правильними. Друзі й знайомі підбивали підсумки року, писали довгі підписи про «уроки», «вдячність» і «нові цілі», викладали сторіс з однаковими фразами — «Загадайте бажання рівно опівночі», «Нехай Новий рік буде кращим», «Все починається з наміру».

Кіра гортала стрічку повільно, майже байдуже, і раптом спіймала себе на думці, що не може відповісти навіть на просте запитання: а чого вона хоче насправді? Не глобально. Не абстрактно. Прямо зараз.

Вона вже майже закрила застосунок — аж поки не побачила його сторіс.

Коротке відео: накритий стіл, ялинка, чийсь сміх за кадром. Камера ковзнула по келихах і зупинилася на вікні, де відбивались гірлянди.

Підпис був таким самим «акуратним», як його повідомлення:
«Сімейний вечір.»

Кіра дивилася на екран і ловила себе на тому, що серце реагує швидше, ніж голова. Розум уже давно все розклав по поличках: він там, вона тут, між ними — рівно стільки, скільки він може собі дозволити. Але в глибині — там, де не дістають аргументи, — залишалася тонка нитка: а раптом…

Раптом він вийде «на хвилинку». Раптом напише: «Я зараз під’їду хоча б на десять хвилин». Раптом станеться щось таке, що зробить її не просто тінню між його справжніми життями.

Вона навіть уявила це: дзвінок у двері, швидке «привіт», його теплі руки на її плечах, знайомий запах парфуму, який завжди тримався на ньому довше, ніж треба. Абсурдна картинка.  Але така солодка, що за неї хотілося вчепитися.

Кіра відклала телефон екраном донизу, ніби так можна було відрізати себе від цієї надії. Не допомогло.

Вона підійшла до столу й на хвилину завмерла, дивлячись на келих, свічки, ялинку — на всю цю акуратну декорацію, яка мала б означати «свято», але зараз означала тільки одне: всі навколо щось загадують, а вона навіть не наважилась сформулювати своє бажання.

І саме це раптом здалося неправильним.

Кіра зітхнула й дістала аркуш паперу.

Бажання, — подумала вона цього разу без іронії.

«Хочу зустріти Новий рік з коханим», — написала швидко, ніби боялася передумати. Почерк вийшов трохи нерівним — рука здала її з головою. Бо в цій фразі було більше, ніж просто слова. Там було її останнє “може”.

Вона знала, що шанс мізерний. Але знати — не означає перестати сподіватися. Особливо під Новий рік, коли навіть найрозумніші жінки дозволяють собі одну маленьку слабкість: повірити, що диво може статися не тільки в чужих сторіс.