Глава де’вята. Тепле повідомлення

Повідомлення прийшло вранці, коли я ще сиділа на ліжку, загорнувшись у ковдру, і дивилася, як за вікном повільно прокидається день.

Діма:
«Якщо ти не зайнята сьогодні то може, прогуляємося? Просто пройтися. Без планів.»

Я усміхнулася раніше, ніж встигла відповісти. Саме це «без планів» чомусь заспокоювало.

Ми зустрілися біля старої площі. Місто було тихе, ніби ще не до кінця прокинулося після свят. Сніг хрумтів під ногами, ліхтарі ще не вимкнулися й світилося щось м’яке, тепле - небо, повітря, настрій.

- Тут завжди так спокійно? - запитав він, засунувши руки в кишені пальта.
- Лише вранці. І лише взимку, - відповіла я. - Потім місто знову стає гучним.

Ми йшли поруч, не поспішаючи. Не торкаючись, але відчуваючи присутність одне одного. Розмова текла легко - без пауз, які хочеться чимось заповнити. Ми говорили про дрібниці: улюблені міста, ранкову каву, дивні звички. Потім - глибше.

- Я колись думав, що все має бути правильно й за графіком, - сказав Діма. - Робота, рішення, рух уперед. А тепер розумію: іноді треба просто зупинитися.
- Я довго боялася цього, - зізналася я. -Зупинок. Повернень. Тиші.

Він подивився на мене уважно, без поспіху.
- А зараз?
- А зараз мені з тобою… легко. Ніби не треба нічого доводити.

Ми звернули на вузьку вуличку. Сніг тут був майже неторканий, і наші сліди залишалися єдиними. Я раптом подумала, що саме так і виглядають моменти, які потім називають важливими — без гучних слів, без обіцянок.

- Дивно, - сказала я після паузи. - Ми ж могли так і не зустрітися.
- Але зустрілися, - відповів він. - Саме тоді, коли обоє не знали, куди йдемо.

Я зупинилася й подивилася на нього.
- Можливо, ми й загубили одне одного в дитинстві, - сказала тихо, - але знайшли саме вчасно.

Він усміхнувся - не широко, не показово, а так, ніби ця фраза стала для нього чимось особистим.
- Мені подобається, як ти це сказала.

Ми пішли далі. Поруч. Повільно. І я знала: це не фінал і не початок чогось гучного.
Це - перший крок. І він правильний.