Глава восьма. Нове знайомство.

Я допомагаю мамі накривати стіл, намагаючись не поспішати, хоча всередині було якесь дивне хвилювання. Залишилося зовсім трохи: розкласти серветки, запалити свічки, поставити закуски на дерев’яну дошку. Кухня була наповнена запахами - випічка ще зберігала тепло духовки, хліб пахнув домом, а кава, яку мама заварила «на потім», створювала відчуття затишку й безпеки.

Я зловила себе на думці, що рідко буваю в таких моментах повністю присутньою. Зазвичай думки тікають уперед або назад. Але зараз я була тут. І мені це подобалося.

Раптом у двері подзвонили.

Я здригнулася, ніби цей звук вирвав мене з внутрішнього спокою.

- Хто це може бути о цій порі? - здивовано запитала мама, витираючи руки рушником і прямуючи до коридору.

Я залишилася на кухні, але прислухалася. За кілька секунд коридор наповнився голосами - теплими, радісними, знайомими за інтонацією, але не за змістом.

- Привіт! Ой, як я вас рада бачити! Проходьте, будь ласка!

Я відчула, як у грудях щось ворухнулося. Ніби передчуття. Не знаю чому, але я вирішила вийти.

У коридорі я побачила пару - чоловіка й жінку, які вже обіймалися з моїми батьками. Я зробила кілька кроків уперед, трохи ніяковіючи.

- Вітаю, - сказала я м’яко, майже несміливо.

Чоловік одразу повернувся до мене й широко усміхнувся.
- Софіє! - сказав він з такою теплотою, ніби знав мене значно довше, ніж це було насправді. - Так приємно нарешті побачити тебе.

Я потисла йому руку.
-Мені також дуже приємно, - відповіла щиро.

Його дружина усміхалася, дивлячись на мене з цікавістю, а мама вже встигла її обійняти, ніби вони були давніми подругами. Усе виглядало так природно, що я мимоволі розслабилася.

Ми всі рушили в бік кухні, але я трохи відстала. Хотілося ще на секунду затриматися, зловити це відчуття - ніби дім раптом став більшим.

І саме в цю мить я почула голос.

- Мам, куди це заносити?

Я зупинилася.

Цей голос я впізнала миттєво. Серце вдарилося сильніше, ніби хотіло щось сказати раніше за мене. Я повільно обернулася.

У коридорі стояв він. Діма. В руках - коробка, трохи незграбно притиснута до грудей, на обличчі - знайома усмішка.

- Ти… - вирвалося в мене, і я сама не зрозуміла, що хотіла сказати далі.

- Привіт, Софіє, - відповів він тихіше, ніж зазвичай, ніби теж хвилювався.

Я не дала собі часу на роздуми. Просто підійшла й обійняла його - обережно, щоб не зачепити коробку. Це було трохи дивно, трохи несподівано, але дуже правильно. Хоч ми й знали одне одного зовсім недовго, за цей короткий та дивний період він став для мене ближчим, ніж багато людей за роки.

Ми на мить завмерли, а потім відступили, обмінявшись поглядами.

- Можливо, тепер ми нормально познайомимось, - сказала я, намагаючись пожартувати, але в голосі прозвучала щирість.

Він усміхнувся.
- Те мені теж сподобалось.

У грудях стало тепло. Не різко, не хвилею - м’яко, спокійно. Я дивилася на нього й думала про аеропорт, про випадкові зустрічі, про дивні збіги, які вперто зводили нас знову і знову. Ніби хтось зверху вирішив: «Так треба».

Ми пройшли на кухню разом. Хтось щось говорив, хтось сміявся, стіл поступово наповнювався стравами. Я взяла тарілку з закускою й подивилася на Діму.

- Хочеш допомогти?
- З задоволенням, - відповів він і став поруч.

Ми розмістилися за столом поступово, ніби ніхто не поспішав займати своє місце. Батьки говорили між собою, згадували старі історії, сміялися так щиро, що я ловила себе на усмішці навіть тоді, коли не слухала слів. Діма сів навпроти мене, і час від часу наші погляди перетиналися - ненав’язливо, випадково, але кожного разу з легкою іскрою.

- Ви знаєте, - раптом сказав тато, - а вони ж у дитинстві постійно були разом. Постійно.
- Серйозно? - здивувалася я, повертаючись до нього.
Мама кивнула.
- Так. Діма старший на п’ять років, але це ніколи не заважало. Ви могли годинами бігати у дворі.

Я перевела погляд на Діму.
- І ти це пам’ятаєш?
Він задумався, потім усміхнувся.
- Чесно? Ні. Але, здається, ми просто вирішили надолужити.

Розмова за столом ще довго не стихала. Час ніби розтягнувся - ніхто не дивився на годинник, ніхто не поспішав завершувати фрази. Я помічала, як мама раз у раз підсовує комусь ще шматочок пирога, як тато наливає чай і щоразу жартує, що «останній, чесно». Діма сміявся разом з усіма, іноді кидаючи на мене швидкий погляд - не для того, щоб щось сказати, а ніби просто переконатися, що я поруч.

Я ловила себе на тому, що почуваюся дивно легко. Без тієї напруги, з якою зазвичай поверталася додому. Наче хтось зняв з мене тягар, про який я навіть не знала, що ношу.

- Ти сьогодні мовчазна, - тихо зауважила мама, нахилившись до мене.
- Просто слухаю, - відповіла я і зрозуміла, що це правда. Мені хотілося запам’ятати кожен звук, кожен сміх, кожну паузу між словами.

Діма тим часом розповідав щось батькам - спокійно, без пафосу, так, ніби не намагався справити враження. Про роботу, про постійні поїздки, про те, як іноді складно зупинитися і просто побути на місці.
- У якийсь момент розумієш, що постійно кудись поспішаєш, - сказав він, дивлячись у чашку.- А куди - не завжди ясно.

Ці слова чомусь відгукнулися в мені сильніше, ніж я очікувала.

Коли більшість гостей перейшла у вітальню, я знову опинилася на кухні - мила чашки, слухала, як вода б’ється об дно раковини. Діма підійшов і мовчки взяв рушник, почав витирати тарілки поруч.
- Дякую, - сказала я.
- За що?
- За те, що ти тут.

Він на мить зупинився, потім ледь усміхнувся.
- Мені теж це важливо.

Ми говорили тихо, майже пошепки, ніби боялися порушити крихку рівновагу цього вечора. Я розповіла йому, як боялася їхати додому, як сумнівалася, чи правильно роблю. Він уважно слухав, не перебивав, лише інколи кивав.
- Ти не дарма приїхала, - сказав нарешті. - Це видно.