Глава сьома. Знову він

Діма впевнено вів мене містом. Його рішучість і спокій наче оберігали мене від всіх турбот. Нарешті ми під’їхали до будинку моїх батьків. Машина була велика, елегантна, і я відчувала себе впевнено, виходячи з неї.

- Ось, - він дістав маленький аркуш паперу і ручку. - Мій номер. Якщо що - телефонуй.
- Дякую… - промовила я, трохи розгублена, і взяла записку.

Я подякувала йому останній раз і, ще трохи збентежена, увійшла до будинку. Усі спали.Звісно, зараз же ніч. Я пробралася до гостинної кімнати, поклала сумку і ненадовго розглядалася: все таке знайоме і водночас нове. Поставила валізу, розклала трішки речі, поставила телефон на зарядку.

Я лягла на ліжко, накрилася ковдрою і незабаром заснула.

***

Ранок прийшов тихо, але сонце проникало крізь штори і зігрівало кімнату. Я прокинулася від теплого обійму мами.

- Софійко! - прошепотіла вона, притискаючи мене до себе. - Прокидайся, моя люба.
- Мамо… - ще напівсонна, я обійняла її у відповідь.
- Я вже приготувала сніданок, - тихо додала вона, посміхаючись. - Спускайся на перший, буде смачно.

Я потихеньку встала, вмилася, наділа теплий светр і зайшла до кухні. На столі пахло свіжою випічкою та кавою. Сніданок був накритий так, ніби всі чекали тільки мене.

- Добре, що ти вже тут, - сказав тато, коли я сіла за стіл. - До речі, у нас для тебе є маленький подарунок.

Він простягнув мені акуратно загорнутий пакет. Я розгорнула його і всередині виявила гарну книгу - з ілюстраціями міста, де я колись мріяла побувати, і маленькою закладкою всередині.

- Це для натхнення, - посміхнувся тато. - А ще знаєш, сьогодні ввечері нам доведеться з’їздити в магазин і закупитися продуктами бо до нас завітають наші давну другі завтра.- Я посміхнулася, відчуваючи тепло і затишок: здається, цей Новий рік нарешті почався по-справжньому.

***

Ми сіли в машину, завантаживши пакети, і я обережно вклала руки на коліна, дивлячись у темряву за вікном.

І тоді  навпроти нас раптово загорілися фари. Машина припаркувалася прямо навпроти. Моє серце пропустило удар: ця машина була надто знайомою, щоб бути випадковістю. Номери одразу впізналися.

Водій відкрив очі на нас — і мої очі зустріли знайоме обличчя.

- Діма? - прошепотіла я, ледве стримуючи здивування.

Він теж упізнав і лише посміхнувся через лобове скло. Мовчки обмінялися поглядами, і в цю мить всі випадковості, які трапилися за останні дні, злилися воєдино.

Ми поїхали далі: я з батьком, пакети поруч, а Діма залишився стояти на паркінгу, як знак того, що цей Новий рік ще триматиме для нас несподівані моменти. Дорога була майже порожньою, темрява нависала над бруківкою, лише слабке світло ліхтарів пробивалося.