Глава шоста. Новий квиток

Я пройшла вузьким рядом крісел літака, намагаючись знайти своє місце, і поклала сумку в багажну полицю. Сіла і дістала телефон, щоб перевірити повідомлення, а потім трохи пограти в гру. Пальці автоматично натискали на іконки, а очі ковзали по екрану, і я майже не помічала, що поруч хтось сів.

Спершу я просто відчувала присутність, а потім повільно підняла погляд. І одразу впав на стаканчик на столику - точно такий самий, з якого я пила чай із Дімою у терміналі. Моє серце здригнулося.

Тепер я звернула увагу і на самого чоловіка. І мої очі зустріли зелені, знайомі очі.

- Діма? - прошепотіла я, ледве стримуючи посмішку.
- Софія! - його голос прозвучав так само здивовано, як і моє серце. - Вау… яка крута випадковість!
- Це неможливо… - сміялася я, відчуваючи, як щоки гаряче палають.
- Мабуть, Всесвіт вирішив, що ми ще не закінчили нашу новорічну історію, - відповів він, паруючи його гарну посмішку.

Ми трохи посиділи мовчки, спостерігаючи за тим, як літак повільно набирає висоту. У салоні було тихо, лише шелест пасажирів і далекий звук двигунів. Я гортала телефон, але більше з примусу, ніж із цікавості - серце все ще прислухається до того, як близько він сидить.

- Ти летиш додому чи ще кудись? - спробував він заговорити, і його голос здався мені раптом неймовірно теплим.
- Додому.

 - Ну, тоді приємно, що ми ще раз зустрілися тут, — він посміхнувся, і я відчула легке тепло, яке розпливалося всередині.

-А ти?

-Додому теж, але мої щось там придумали. Навіть страшно цікавитись що саме.

***

Пройшовши контроль у Львові, я нарешті вийшла на вулицю. Сонце яскраво світило, відбиваючись у мокрій бруківці. Місто виглядало живим і теплим, незважаючи на сніг, який ще повільно танув на асфальті. Я хотіла взяти телефон, щоб викликати таксі бо батько не зміг приїхати. Але екран залишався темним: батарея сіла. Коли в мене все піде як треба, спокійно.

Я розгублено оглянулася. І майже одразу помітила його. Діма стояв приблизно за десять метрів, готуючись перейти дорогу. 

- Діма! - крикнула я, швидко наближаючись. - Можна твій телефон? Мені потрібно викликати таксі, бо батько не зможе приїхати!
- Ні, - відповів він спокійно, але рішуче..

- Що? - здивувалася я, не розуміючи, що відбувається.

 - Я сам довезу тебе, - сказав Діма і раптово схопив мою валізу. - Просто йди за мною.

Я відчувала, як серце стукає, а ноги ледве слухають мене.

- Діма… але ж я хотіла просто викликати таксі, - намагалася я протестувати.
- Забудь про таксі, - сказав він, дивлячись прямо в очі.- Сьогодні ти не сама.

Я намагалася щось сказати, але його рішучість і спокій змусили замовкнути. Сонце яскраво світило над містом, а я йшла поруч, відчуваючи, що цього дня все буде по-іншому, ніж планувалося.