Глава третя. Він

Я сиділа, заглиблена у телефон адже не очікувала, що все саме так відбудиться. Коли помітила чоловіка біля сусіднього ряду. Він тримав каву і здавалося, що просто спостерігає за людьми навколо. Високий, чорноволосий, із зеленими очима, які трохи блищали в світлі ламп аеропорту. Гарний, але не таким чином, щоб відразу привертати увагу - радше тихо цікавий.

Я намагалася не дивитися на нього, але він помітив мене відразу і підняв брови з легкою посмішкою. Потім зробив крок у мій бік. Я швидко почала обертатися, наче когось шукаючи очима. Багато хто спав, кілька людей читали книги та інша частина сиділа в телефонах. 

-Вибач, це місце вільне? - запитав він.

- Так, - Я відповіла піднімаючи очі, трохи збентежена. 

Він присів і простягнув мені каву, яку сам тримав у руках. Я розгублено взяла її.
- Діма, - сказав він. - А ти?
- Софія.

За вікнами повільно падали великі сніжинки, і я відчула, що у цю мить аеропорт ніби став іншим - тихим, майже чарівним. Я б сказала “Він повністю замер. Кожна людина, кожний рейс, кожне життя, кожна історія - все. Чудо все ж таки”

- Летіла додому? - запитав Діма.
- Так… - відповіла я.
- Я навпаки. Хотів втекти від усіх справ, - злегка посміхнувся він. - Робота забирає багато часу, і іноді здається, що свята просто пролітають.

- Ого… - промовила я. - А чим саме займаєшся?

- Керуємо невеликою технологічною компанією. Генеральний директор… - він злегка відвів погляд. - Тобто, багато нарад, зустрічей, планування, але люблю бути в курсі всього особисто.

- Це має бути цікаво, але виснажливо. - сказала я.

- Іноді так. Тому зараз добре просто сидіти з кавою, дивитися на сніг і говорити ні про що важливе.

Я глянула на табло, де час знову з’їжджав у нікуди.
- Ти помітив, що тут щось не так з годинниками?
- Помітив, - кивнув він. - Мабуть, аеропорт вирішив, що Новий рік без пригод не можу бути.

Ми почали розмовляти. Спершу про роботу, потім про міста, де побували, про свята, які з віком стають складнішими. Несподівано для себе я зізналася, що боюся цієї поїздки більше, ніж будь-чого іншого за останній рік. Тому що я не зрою що тут відбувається та куди мені діватися.

- Можливо, - сказав Діма, дивлячись у сніг за вікном, - іноді треба не прилетіти вчасно, щоб зрозуміти, куди ти насправді поспішаєш.

Я посміхнулася, відчуваючи, що цей збій часу аеропорту, здається, став найкращим подарунком цього року. Можливо.

Можливо.