Глава друга. Збій

Черга біля стійки інформації зростала швидко. Хтось обурювався, хтось розмовляв по телефону, намагаючись знайти хоч якусь альтернативу, хтось стояв осторонь, безпорадно переглядаючи табло. Я відчувала, як серце стиснулося від безвиході, а думки роїлися в голові: що робити? Йти додому? Шукати готель? Або просто сидіти і чекати, поки хтось розрулить ситуацію?

Я підійшла ближче до стійки інформації, намагаючись зібратися і запитати про можливості пересадки чи альтернативні рейси. Але вже з першого погляду зрозуміла - нічого не зміниться. В очах працівниці читалася байдужість, а її рухи були спокійні, майже монотонні.

- Рейс не відбудеться, - спокійно повторила працівниця. - Перепрошуємо за незручності.

Я відступила крок назад, відчуваючи, як всередині мене розпливається паніка. Що тепер? Чи варто чекати, чи все одно нічого не станеться? Чому я не можу просто піти? Мабуть, саме тут, у цьому залі, між часом і простором, я могла знайти якусь відповідь.

Я повернулася до залу очікування. Табло миготіло, змінюючи інформацію з дивною послідовністю. Там, де ще п’ять хвилин тому значився мій рейс, тепер стояв набір символів без напрямку і часу. Потім час раптово перескочив назад.

21:57.

- Це вже занадто… - прошепотіла я сама собі, відчуваючи, як серце б’ється частіше, а думки плутаються ще сильніше. Чи це сон? Чи я знову перенервувала?

Люди поступово розходилися. Хтось вирішив зустрічати Новий рік у місті, хтось шукав готель. А я залишилася. Не знаю чому, але не могла змусити себе піти. Ніби якщо дочекаюся, реальність може передумати, і рейс раптом з’явиться на табло.

- Схоже, ми тут застрягли, - почувся голос поруч.

Я здригнулася, озирнулася і побачила чоловіка, який стояв у кількох кроках від мене. Серце трохи заспокоїлося - чи хоча б я так вирішила. Але всередині все ще вирувала розгубленість, і я навіть не знала, що сказати у відповідь.