Пробудження

Я прокинулася від легкого поштовху - потяг повільно гальмував. Не різко, не тривожно, а так, ніби просто нагадував: дорога триває, але щось змінюється. Світло було іншим, ніж уночі. М’яким, денним. За вікном сипав сніг - густо, рівно, по-справжньому зимово. Був вже вечір.

Я моргнула кілька разів, намагаючись зрозуміти, де я. Вагон був звичайним. Без гірлянд, без дивних пасажирів, без запаху чарівних напоїв. Сидіння знайомі, стіни прості, навіть трохи буденні. Правильні. Саме такі, якими й мають бути. Квиток лежав у мене на колінах. Справжній. Мій. З правильною назвою міста. Поруч хтось ворухнувся.

Я підвела голову - і наші погляди зустрілися. Навпроти сидів Кай. Трохи сонний, з розпатланим волоссям і тією самою легкою зморшкою між бровами, яка з’являється, коли людина думає більше, ніж говорить. Він теж дивився на мене так, ніби боявся моргнути - раптом я зникну.

Кілька секунд ми просто мовчали. Потяг тихо гудів, за вікном повільно пропливали засніжені поля, а світ виглядав дивовижно нормальним.

- Ну привіт, - сказали ми одночасно.

І одночасно усміхнулися.

Це було так просто, що я раптом відчула тепло десь під грудьми - не від чаю, не від ковдри, а від чогось значно важливішого. Від розуміння, що нічого не наснилося. Що дивне не зникло, просто сховалося глибше.

Кай першим відвів погляд, а потім знову подивився у вікно.

- Знаєш, - сказав він тихо, - мені здається, я прокинувся іншим.

- Я теж, - відповіла я.

За вікном падав сніг. Не святковий і не чарівний - звичайний. І саме тому справжній. Потяг їхав упевнено, без ривків, ніби точно знав, куди прямує. Я раптом зрозуміла, що знову вірю в диво. Не в те, яке приходить саме й усе вирішує, а в тихе, людське диво коли ти дозволяєш собі відчувати, мріяти й не боятися бути собою, і дозволити собі дивні сни.