Ти створюєш себе, а не інші

Вагон-кав’ярня виявився несподівано тихим.
Не порожнім - саме тихим, як бувають місця, де ніхто нікуди не поспішає. Тут не було ані стуку чашок, ані звичного гулу голосів. Світло було м’яким і теплим, таким, що хотілося трохи згорнутися в плечах і видихнути. Уздовж усього вагона тягнулася стійка, а над нею висіла дошка з меню, написаним крейдою. Я прочитала перший рядок - і не одразу зрозуміла, жарт це чи ні.

"Вічний двієшник"
"Розчарування сім’ї"
"Великі амбіції"
"Не дивні дива"

- Ну, - протягнув Кай, схрестивши руки на грудях, - якщо це тест на самооцінку, то я вже провалився.

Я усміхнулася й підійшла ближче до стійки. За нею стояв низький бариста в светрі з оленями. Замість очей у нього були окуляри з такими товстими лінзами і довгий ніс, що здавалося - він бачить нас одразу в кількох варіантах.

- Що будете? - запитав він буденно, ніби щодня продавав такі напої.

Ми з Каем перезирнулися. Ні він, ні я не знали, що обрати. Бариста уважно вдивлявся в нас, ніби читав між рядків - не обличчя, а цілі історії. За мить він усміхнувся.

- Я вже все зрозумів.

Він поставив переді мною "Не дивні дива", а перед Каем - "Великі амбіції".
Кай витріщився на баристу з таким виглядом, ніби намагався збагнути, до чого тут узагалі це і як воно працює.

Ми взяли напої й сіли за маленький столик біля вікна. За склом пропливала ніч - темна, спокійна, майже нерухома. Потяг їхав далі, але тут цього зовсім не відчувалося. Десь поруч, паралельно коліям, бігли олені.

Мій напій був світлим і пах дитинством - тим часом, коли віриш, що подарунки під ялинкою приносять не батьки, а справжні казкові герої. Кай обережно зробив ковток і насупився. Його напій був темний, у дивній дизайнерській склянці.

- Знаєш, - сказав він, - смак такий, ніби ти точно знаєш, ким хочеш бути… але не впевнений, чи маєш на це право.

Я подивилася на нього уважніше.

- А ким ти хотів бути?

Він знизав плечима.

- Тим, ким не став. Як і всі, напевно. Я вчився, як треба. Робив усе правильно. Але десь дорогою з’явилося відчуття, що я постійно не дотягую. Не до оцінок, не до очікувань… до себе. Я досі вчуся. Тепер - на власних помилках. Я хотів...хотів не бути розчарування моєї сім'ї. Я старався, але в мене ніколи не вірили.

Після цих слів він виглядав зовсім не веселим.

Я повільно перемішала напій ложечкою.

- Мене вдома завжди хвалили, - сказала я тихо. - Навіть коли не було за що. І знаєш, це теж тисне. Бо ти починаєш боятися бути звичайною. Не чарівною, не «гордістю сім’ї», а просто собою. І тоді весь час намагаєшся ставати кращою й кращою… А потім прокидаєшся в день Нового року і раптом розумієш, що свята не відчувається. Бо десь дорогою ти загубила себе.

- Можливо, - сказав він нарешті, - дива не в тому, щоб сісти в правильний потяг. І навіть не в тому, щоб бути ідеальним. А в тому, щоб попри все не втратити себе у власному житті.

Я подивилася на нього й сказала після паузи:

- Мені здається, ти себе не втратив. Просто дуже довго намагався бути таким, яким від тебе чекали.
А це не зовсім одне й те саме. Якщо хочеш...я можу в тебе вірити. - я усміхнулася щиро.

Кай не відповів одразу. Лише повільно видихнув. Він усміхнувся у відповідь - не саркастично, а по-справжньому.

- Дякую, - сказав він, - ну що, ще один коктейль?

Я зробила ще один ковток. Напій був теплим. Простим. Нічого надприродного не сталося - і водночас щось важливе стало на свої місця. Можливо, дива не з’являються самі. Можливо, їм потрібно дозволити просто бути. А можливо, іноді достатньо просто знайти людину, поруч із якою не потрібно відповідати чужим стандартам.