Вагони див

Після того як потяг увійшов у свій рівний, майже колисковий рух, сидіти на місці стало складно. Не через тривогу - радше через цікавість. Мені здавалося, що якщо я залишуся тут надовго, то почну сумніватися в тому, що бачила за вікном. 

Я підвелася, поправила шарф і, на мить завагавшись, рушила проходом між сидіннями. Пасажири проводжали мене поглядами - не всі, але достатньо, щоб я це помітила. Хтось усміхався, хтось кивав, а хтось робив вигляд, що мене не існує. Від цього вагон здавався ще менш звичайним, ніж раніше.

Двері до наступного вагона відчинилися легко, без звичного скрипу. Усередині було світліше. Стеля сяяла маленькими вогниками, ніби хтось вирішив зробити власне зоряне небо, але не до кінця визначився з формою сузір’їв. Тут стояли дивні пасажири: одні тримали в руках годинники без стрілок, інші - величезні списки з іменами, які постійно змінювалися. Я пройшла повз, намагаючись не затримуватися поглядом надто довго.

Наступний вагон був ще дивнішим. Полиці тут були заповнені коробками різних розмірів, перев’язаними стрічками, папером із зірками й дзвіночками. Подарунки лежали всюди: на підлозі, на сидіннях, навіть у проході. Я зробила кілька обережних кроків, намагаючись ні на що не наступити.

І саме тоді почула голос.

- Ой… та серйозно? Знову?

Я зупинилася й нахилилася вперед. Посеред цього святкового безладу, майже повністю засипаний коробками, лежав хлопець. З-під подарунків визирало розпатлане темне волосся і дуже невдоволений погляд.

- Вам допомогти? - обережно запитала я.

- Якщо ви не ще один подарунок, то так, - відповів він і зітхнув. - Бо ці кляті коробки явно мають до мене особисту неприязнь.

Я не втрималася й усміхнулася. Відсунула кілька коробок убік і простягнула йому руку. Хлопець вхопився за неї й підвівся, ледь не перечепившись через стрічку.

- Дякую, - сказав він, оглядаючись. - Я, до речі, Кай. І якщо чесно, поняття не маю, як тут опинився. Здається… сів не туди. А ви?

- Лія, - відповіла я. - І, здається, у мене схожа історія.

Він хмикнув, обтрусив пальто від блискіток і додав:

- Значить, ми в клубі людей, які випадково опинилися в дивному потязі.

- Комусь просто пощастило бути в вагоні з подарунками, — уточнила я.

- Не нагадуй. Не скажу, що скаржуся, але знайти відповіді було б не зайвими.

Ми рушили далі разом. З кимось іти було спокійніше - ніби дивне ставало трохи менш дивним і небезпечним. Кожен наступний вагон перевершував попередній. В одному пасажири сиділи догори ногами, ніби це було найзвичайнішою справою у світі. В іншому підлога тихо поскрипувала, повторюючи наші кроки із запізненням на секунду.

- Ви куди їдете? - запитав Кай, коли ми знову пройшли крізь двері.

- Додому, - відповіла я. - Або принаймні туди, де він мав би бути. Ах, і давай на "ти".

- Ну, добре, як леді забажає, - усміхнувся куточком губ і сказав він. - Я теж їду додому з навчання. Хоча останнім часом це слово звучить трохи… абстрактно.

Ми зупинилися перед черговим вагоном. Усередині було тихо. Надто тихо. Коли ми зайшли, кілька пасажирів одночасно повернули до нас голови.

- Добрий вечір, - сказала я, більше автоматично.

- Добрий вечір, - пролунало у відповідь.
Моїм голосом.

Я завмерла. Кай повільно повернувся до мене.

- Ти теж це чуєш? - тихо запитав він.

- Так, - прошепотіла я.

Один із пасажирів усміхнувся і повторив:

- Так.

Інший додав, уже голосом Кая:

- Цей вагон мені не подобається.

- Ой, тут озвучують ще й мої думки...ходімо.  - Кай промовив це швидко і взявши мене за руку, повів якомого швидше.

Я відчула, як по спині пробіг холодок. Слова, сказані нами, ніби відривалися від губ і жили власним життям. Пасажири не дивилися злісно - радше зацікавлено, ніби ми були новою грою. Ми швидко вийшли, і двері за нами зачинилися з м’яким клацанням. Кілька секунд ми мовчали, прислухаючись до власного дихання.

- Ну що ж, - нарешті сказав він. - Принаймні тепер я точно  ще більше не знаю чи сплю.

- Я теж, - відповіла я доволі коротко.

Він усміхнувся, і мені стало трохи спокійніше. Потяг продовжував рухатися вперед, а ми - разом із ним, крок за кроком, вагон за вагоном, усе глибше занурюючись у цю дивну, новорічну подорож.

І чомусь я була впевнена: це знайомство — не випадкове.