Не те місце не в тому часі

Вокзал зустрів мене холодом, який пробирався під одяг швидше, ніж я встигла підтягнути шарф. Він виглядав новорічно, весь в гірляндах, на які можна задивитися і пропустити свій потяг. Не пам'ятаю щоб минулого року було щось подібне. Навіть була висока прикрашеня ялинка і декоративні подарунки під нею. Здавалося що там ходять якісь ельфи. Я думала що то просто переодягнуті діти. Повітря тут було іншим - різкішим, з запахом зими, снігу і гарячих напоїв, що продавали в паперових стаканчиках у невеликому магазинчику який блищав і миготів, заманюючи клієнтів. Люди рухалися швидко, кожен у своєму напрямку, ніби всі знали, куди поспішають, і тільки я йшла трохи повільніше, намагаючись не загубитися серед валіз і чужих голосів.

Під ногами хрумтів сніг, занесений з вулиці, і я обережно переступала калюжі. Табло з розкладом миготіло, змінюючи цифри, і я підняла голову, шукаючи свій потяг. Назви міст ковзали поглядом, але всі вони здавалися знайомими й водночас чужими, ніби я бачила їх крізь запотіле скло. Повз мене пробіг олень. Певно, це така декорація.

Я дістала квитки з кишені пальта. Папір був теплим, ніби я тримала їх у руках уже давно в очікуванні. На них було надруковано час відправлення, номер платформи і назву міста, яке я знала напам’ять. Я звірила все ще раз, потім ще раз - так роблять усі, хто боїться спізнитися. Все сходилося. Принаймні, так здавалося. Через екзамени і навчання, я навчилася робити і перевіряти все швидко.

На пероні було шумно, але цей шум не дратував. Хтось сміявся, хтось говорив по телефону незрозумілою мені мовою, хтось тягнув за собою валізу, яка дзенькала колесами по плитці. Десь поруч грав вуличний музикант, і мелодія губилася серед оголошень, але все одно залишалася впізнаваною - щось новорічне, щире. Музикант мав, певно, гарний гумор, бо був одягнений в новорічний одяг і нагадував крижаного принца з казок.

Я зупинилася біля лавки і поставила валізу біля музиканта. Хотілося сісти, перевести подих і просто подивитися, як світ рухається без моєї участі. Сніг почав падати сильніше - великими, повільними пластівцями, які танули на пальті й залишали темні плями. Я спіймала одну сніжинку на рукавичку і усміхнулася. Удома такі сніжинки завжди називали “правильними”. Можна було на секунду побачити їх узор перед тим як вона розтанула.

Потяг підійшов тихо. Занадто тихо для такої великої машини. Я помітила це не одразу - лише коли люди навколо почали рухатися до вагонів. Вікна світилися теплим жовтим світлом, і мені здалося, що всередині затишніше, ніж на будь-якому іншому потязі, в якому я колись їхала.

Провідник усміхнувся, коли перевірив мій квиток. Його усмішка була дивною - надто спокійною, ніби він знав щось, чого я ще не розуміла.

— Встигли, — сказав він, хоча я нічого не питала. Мені це не здалося дивним. Хотілося домашнього тепла і нарешті провести свої канікули вдома.

Я зайшла у вагон і одразу відчула тепло. Тут пахло чаєм, деревом і ще чимось солодким, майже святковим. Люди розміщувалися по місцях, але їх було менше, ніж я очікувала. Хтось кутався в шарф, хтось читав книгу, а хтось просто дивився у вікно, як і я кілька хвилин тому.

Я поклала валізу на полицю і сіла біля вікна. За склом перон повільно віддалявся. Раптом зрозуміла, що не впізнаю його. Ліхтарі стояли трохи далі один від одного, ніж мали б. Будівля вокзалу здавалася нижчою. І годинник над входом показував час, який не збігався з моїм. Я знову дістала квитки.

Назва міста виглядала знайомою, але літери в ній ніби трохи змінилися. Я моргнула і придивилася уважніше. Папір був той самий, але рядки - ні. Я перевернула квиток, потім інший. Серце в грудях зробило непевний рух, ніби намагалося пригадати щось важливе.

За вікном щось ворухнулося. Я нахилилася ближче і завмерла. Поряд із потягом, там, де мали бути звичайні технічні працівники, ходили маленькі постаті в довгих пальтах і гострих шапках з дивними вухами. Вони щось обговорювали, жваво жестикулюючи, і зовсім не звертали уваги на людей. А трохи далі, у снігу, стояли олені. Великі, спокійні, з упряжжю, що тихо подзенькувала, коли вони рухали головами.

Потяг рушив. Я сиділа, тримаючи в руках квитки, які раптом перестали бути моїми, і дивилася, як вокзал зникає у снігу. Я була не там. І їхала явно не туди, куди планувала. Але чомусь мені зовсім не хотілося кричати.

Хтось зупинився біля мого місця. Серце в грудях смикнулося різко й несподівано - так, як завжди, коли розумієш, що щось пішло не за планом.

- Квиточки, будь ласка.

Я здригнулася й підвела голову. Переді мною стояв контролер. Його форма виглядала знайомою, але водночас дивною - надто охайною, ніби її щойно дістали з шафи й ні разу не носили. На грудях блищав значок, форма якого мені не вдалося одразу впізнати. Форма була зеленого кольору з червоною стрічкою.

Я простягнула йому квитки, відчуваючи, як пальці трохи тремтять. У голові промайнули всі можливі варіанти розвитку подій - від незручних запитань до штрафу, якого я точно не планувала. 

Контролер подивився на квитки. Потім - на мене. Його погляд був уважним, але не суворим. Швидше… співчутливим.

- Все добре, дякую - сказав він спокійно.

Я відкрила рот, щоб щось пояснити, але слів не знайшлося. Лише кивнула. Було дивно визнавати це вголос, навіть подумки. Все добре? Справді?

- Я…я сіла не в свій потяг...- почала я виправдовуватися, але він м’яко підняв руку, зупиняючи.

- Не хвилюйтеся, - сказав він і ледь усміхнувся. - Іноді помилки потрібні, щоб щось зрозуміти, але ви не помилилися, ви їдете туди куди треба вашій душі.

Його усмішка була дивною. Не заспокійливою, як у людей, що звикли працювати з пасажирами, а такою, ніби він знав більше, ніж дозволяв собі сказати. Він повернув мені квитки, навіть не зробивши жодної позначки.

- Вам можна їхати далі, - додав він. - Просто дивіться уважніше.

І, не чекаючи відповіді, рушив далі по вагону, перевіряючи квитки в інших пасажирів. Його кроки були майже беззвучними.