Спогади

Повідомлення від мами було коротким, як і всі її ранкові повідомлення, але в ньому чомусь завжди вміщалося більше, ніж кілька слів. Цього разу приємних слів, без зайвих питань, наприклад, чи знайшла я собі вже когось.

«Ти вже прокинулась? У нас сьогодні мороз і сніг сипле, як з відра. Твій тато зранку знову чистив двір, але марно. Не забудь теплі речі. Чекаємо. Твій брат вже приїхав.»

Я перечитала його двічі, хоча не було в цьому жодної потреби. Кожне слово відчувалося фізично - «мороз» вкривав губи крижаним диханням, «чистив» звучало ледь чутним скреботом лопати об бетон і спогадами як я вперше допомагала зішкрібати сніг на подвір'ї, «теплі речі» м’яко обгортали усе тіло і нагадувало теплу піжаму, що залишилася вдома. Усмішка з’явилася сама собою. Мама ніколи не питала, чи я приїду. Вона завжди писала так, ніби моя присутність уже була запланована - як сніг узимку чи чай після дороги. Як закон природи, що не обговорюють. Ну це ж мама.

Я відклала телефон на дерев’яну стільничку, де темні кола від чашок складали власну карту минулих ранків. Не лмше моїх. Зробила ковток чаю. Він був гарячий, обпік язик гострою, але знайомою хвилею, але саме такий, як треба зранку - щоб прокинулося тіло. Пара повільно піднімалася вгору, розчиняючись у повітрі кухні, дрібні краплі вологи осідали на шершаву корицю, що лежала поруч. У повітрі висів повільний, густий запах чорного чаю з медом і шматочком апельсину. Мені захотілося ще трохи постояти так, не рухаючись, ніби цей момент можна було затримати, наче фото зі старих дитячих альбомів.

Я підійшла до вікна ближче і сперлася ліктями на холодне підвіконня, від якого одразу пробігли мурашки. Скло було холодним і мокрим від внутрішньої сироти, і я мимоволі притулилася до нього лобом. Холод просочився крізь шкіру прямо до думок, зробивши їх трішки крижаними. Сніг на вулиці лежав рівно і спокійно, наче величезна, злегка зморщена постіль. Так само, як удома. Взимку все завжди виглядало інакше, наче світ ставав повільнішим і добрішим, прибираючи гострі кути під пухким покривалом.

Удома зима починалася не зі снігу, а з запахів. Спочатку - мандарини, які з’являлися на кухонному столі раніше за все інше, їхня кількість дарувала радість й завжди трохи випереджала календар. Їх купували ще восени і тому ми їли їх кілограмами. Потім - випічка, яку мама готувала так, ніби хтось міг її не встигнути з’їсти: повітряні пиріжки, що розсипалися цукровою пудрою, і пиріг з яблуками, від якого скляна дверцята духовки пітніла аж до самої рами. І чай. Завжди чай. Його заварювали у великому блакитному чайнику з тріщиною на ручці, який діставали лише на свята, і пили з різноманітних чашок - одна в рожеві троянди, інша - з написом "Найкращій родині" - це давно стало сімейною традицією, знайшовши своє місце у серванті, прикрашаючи оселю. 

За столом, вкритим скатертиною з ледь помітними плямами від варення, завжди було трохи тісно. Хтось постійно зачіпав ліктем чиюсь тарілку, хтось сміявся над старими жартами, які всі знали напам’ять, але розповідали з однаковим захопленням. Тато сидів на своєму звичному місці, де спинка стільця була стерта від його плечей, й розливав чай повільними, увічненими рухами. Мама метушилася між кухнею і столом, хоча все давно було готове, вона просто не могла інакше - її рухи були таким же атрибутом свята, як і прикраси на ялинці. Її фартух завжди пах свіжістю і ваніллю. Ах, яка в нас була ялинка. Ми завжди прикрашали її разом всією родиною. Діставали, з верніх полиць величезної бабусиної шафи, новорічні іграшки. Їх було дуже багато. На свій смак і вибір. Ми ніколи не сперечалися як прикрасити ялинку, бо слухали завжди маму і її ідеї. Вона вішала на ялинку бантики червоного кольору, кульки бежевий і білих кольорів. Все було посипане гірляндою яка світилася яскраво, освітлюючи кімнату ввечері. Ялинка була висока, до стелі. Під нею завжди були подарунки, які розпаковували вже після Нового Року. Траплялося різне, особливо тоді коли грали в "таємного санту".

А поруч завжди був мій старший брат.
Він з’являвся за столом так, ніби щойно прокинувся, навіть якщо був на ногах із самого ранку. Він був весь м’ятий і тихий. Сідав навпроти, робив вигляд, що йому байдуже до свят, але першим тягнувся за печивом, і з цього починався наш маленький, безмовний ритуал. Ми мовчки переглядалися, обмінюючись поглядами, які означали більше, ніж слова: "Ось і знову", "Бачиш, яке вона зробила?", "Тато зараз почне про свою юність". У нас з братом була своя традиція - після вечері залишатися за столом довше за всіх, допивати холодний вже чай із осадочком на дні і згадувати історії, які з кожним роком ставали смішнішими, обростаючи новими, вигаданими деталями. Потайки ми бігли в сад біля будинку, який був засипаний снігом і грали в сніжки один з одним. Також, робили "ангелочків" на снігу.

Іноді, ми грали в настільні ігри, де фішки губилися невідомо куди, інколи просто сиділи мовчки, слухаючи, як за вікном хрумтить сніг під чиїмись кроками - повільними, важкими, зимовими. Ми тоді ще вірили в казкових персонажів. Мій брат першим перестав вірити в чудо. Потім я. Точніше, просто все відчувається не зовсім так як у дитинстві. Зараз університет, навчання, екзамени. Я просто потонула в своїх справах, поїхала далеко від родини і втратила відчуття свята. Воно перестало бути таким же світлим і очікуваним як раніше. Приємні спогади - єдине що змушує мене любити новорічні свята.

Я знову глянула на телефон, який лежав на стільниці екраном догори, ніби чорне дзеркальце. Повідомлення від мами світилося маленьким, наполегливим вогником, нагадуванням про те, що десь є дім, у якому на мене чекають. Не з вимогами і запитаннями, а просто так - як чекають на перший сніг або на світанок. Без умов.

Я допила останній ковток чаю, де гіркуватий осад зустрівся з медовою солодкістю, і видихнула. Повітря вийшло з легень білою хмаринкою, навіть тут, у теплій кухні.
Сьогодні потрібно було скласти подарунки для родини у валізу і поїхати. Білети в мене вже були, а дорога додому далека.