Пролог

Стрілки годинника вказували на шосту. Шосту ранку. Вже не теплі, але все ще настирливі сонячні промінчики пробивалися крізь вікно і сліпили очі. Нічна маска злізла з очей ще уночі й пропала як завжди десь за ліжком. Знову доведеться шукати. Хотілося поспати ще трішки довше. Руки потягнули ковдру вгору, намагаючись прикрити обличчя. Неприємно. Важко дихати. Тіло почало крутитися, руки дригалися в різні сторони, тому довелося прокинутися. Голова ще не відчувала пробудження. Вона ще спала. Очі були розплющені лише на половину і дивилися в одну точку попереду кімнати гуртожитку. Вони бачили вікно з рослиною на підвіконні. Ось кому точно подобалося пробудження вранці - фіалці на підвіконні, за якою завжди доглядали. Це була маленька, але, як можна було подумати, щаслива квіточка. Їй не потрібно було нікуди вставати і збиратися.

Ще повністю сонна і не зібрана думками, я поставила свої ноги на підлогу. Для лінивих, чи таких як я, буває складно прокидатися вранці. Там, внизу був килим – доволі м'який і теплий. Було комфортно для ніг наступати на нього після сну. Він з'єднував дорогу від ліжка до величезної кремової дерев'яної шафи біля стінки бежевого кольору. Сама кімната була світла. Здавалося, що сонце світить всюди, ніби спостерігає. Там поруч біля  шафи були ще й полиці з художніми книжками і підручниками. Правда, фентезі я читаю більше ніж приділяю увагу навчанню, але того всеодно було багато.

Нарешті я встала з ліжка, потягнулася, вдихнула повітря на повні груди і видихнула з усмішкою на обличчі і готовою розпочинати сьогоднішній день. Сонце світило прямо на мене, чудово відбиваючи світло на моїй світлій піжамі з сердечками і стінах, роблячи кімнату схожою на занадто стерильне місце. Нагадувало лікарню, а не звичайну кімнату в гуртожитку, де до цього проживало безліч невідомих мені студентів. 

Ранішня рутина була нудною, але необхідною. Ванна кімната була теж світлою і на жаль була спільною для всіх студентів на поверсі. Виглядала вона не дуже сучасно, але й не старомодно. Вона була простою, доглянутою, тому було комфортно робити всі потрібні процедури. Добре, що були вже канікули і нікого не було, майже нікого, просто усі інші ще сплять. В рутинні не було нічого особливого: вмивання холодною водою, яка остаточно змушувала прокинутися, зубна щітка з надто м’ятною пастою і дзеркало, що безжально показувало реальність. Реальність сьогодні виглядала сонною, з трохи скуйовдженим русявим волоссям, червоними слідами від подушки на білій шкірі моєї щоки й синцями під очима від недосипу. Я мовчки подивилася на себе кілька секунд, ніби чекала, що хтось інший моргне першим. Ну добре, нафарбуюся і буду трішки гарнішою. Повернувшись до кімнати, вдяглась у домашні речі і зібралася туди, де найшвидше розходяться чутки, а вечорами найгучніше, особливо коли у когось щось підгорає. Я йшла довгим темним коридором. Він був ще холодним від ранішнього морозу і відчинених вікон. На мені був зручний спортивний костюм бежевого кольору. Хотілося чогось теплого.

Простора, сіра кухня в гуртожитку ще спала. Повітря тут було прохолоднішим, ніж у кімнаті, і пахло чимось нейтральним - старим деревом, мийним засобом і залишками вчорашнього чаю. Плита тихо потріскувала, ніби й сама не до кінця прокинулася. Металева кришка каструлі поруч була вкрита дрібними плямами, які ніхто так і не витер, а на підвіконні стояла чашка з відбитком чужих губ - хтось пив чай учора ввечері й забув про неї.

Я машинально поправила рукав, який з’їхав на зап’ястя, і знову подивилася у вікно. Скло було холодним на дотик, трохи запітнілим знизу. За ним зима лежала спокійно і рівно, ніби ніч обережно розклала сніг по місцях і пішла, не залишивши жодного безладу. Ліхтарі ще світилися, хоча небо вже посвітлішало, а дерева стояли нерухомо, наче вирішили сьогодні нікуди не поспішати.

На стіні біля входу висів годинник. Він цокав занадто голосно для такої тиші, але за роки мешканці гуртожитку навчилися його не помічати. Поруч - дошка з оголошеннями: старі папірці з обірваними номерами телефонів, записки про зниклі кружки, чиясь спроба намалювати ялинку кульковою ручкою. Вона вже втратила форму, але все одно нагадувала, що свята десь близько.

Чайник клацнув ще раз, ніби нетерпляче, і я залила воду в улюблену чашку з трохи стертою картинкою. Вона давно втратила свою пару, але я вперто продовжувала користуватися саме нею. Чай піднімав легку пару, і на мить здавалося, що кухня стала теплішою. Я взяла перше печиво з відкритої упаковки, навіть не читаючи, що на ній написано, і сперлася на стільницю, відчуваючи її прохолоду крізь тканину.

У дитинстві зима завжди означала одне - дорогу додому і затишні вечори під пледом, коли чай швидко холоне, а фільми дивляться не до кінця. Тоді не було важливо, о котрій годині вставати і скільки речей вміститься в рюкзак. Головне - встигнути до поїзда, притиснути ніс до холодного вікна і рахувати ліхтарі вздовж колій. Їх завжди було більше, ніж очікуєш. Дорога здавалася нескінченною, але зовсім не нудною. Вона завжди знала, куди веде, навіть якщо пасажири - ні.

Телефон коротко завібрував у кишені піжами, ледь не змусивши мене здригнутися. Звук здався надто гучним для цієї тиші. Я дістала його, навіть не дивлячись на екран. Руки самі знали, що робити. Повідомлення. Від мами. Я ще не відкривала його, але вже усміхнулася. Мами завжди пишуть так, ніби відчувають, у який саме момент ти зупинишся, подивишся у вікно і зробиш ковток чаю.