4

  Прокинувшись навіть раніше будильника, а ставила я його на хвилиночку на 6 ранку. Відразу вийшла на балкон, що мався  в номері  і застигла від  неймовірного краєвиду.  Хоч на годиннику було 5:20 але по вуличкам вже ходили люди. Місто оживало. Добре зав’язавши свого халата я оперлася на балконні балюстради і просто насолоджувалася. Пухнастий сніг в повільному танку падав на землю, йому нікуди спішити. Через дорогу виднівся пам’ятник Шевченка, який трішки припорошило снігом. Трішки далі праворуч від нього розмістився Квітник , що певна річ зараз не працює. Але я вже собі зробила помітку приїхати сюда влітку і поблукати в ньому.  А ще в цьому списку парк імені Франка, Кортумова Гора, «Високий Замок», Палац Сапіги  і цей список можна продовжувати дуже довго. Місць які я хотіла би відвідати дуже багато.  Тому зараз берем максиму. А почати я хотіла з Підземелля, яке знаходилося тут в двох хвилинах ходьби. Хоча ні…почнемо ми з кави. Тай вдягтися не завадило.

  Одягнувши теплий кремовий светр крупної в’язки , світло-голубі джинси, що чудово підкреслюють мою фігуру, на ноги як завжди мої чудові ботиночки білого кольору та світло-сіре пальто завершило мій образ.  Шапку як зажди я не одягала, а навіщо? Ніколи не відчувала морозу, завжди полюбляла зиму і насолоджувалася нею. Залишаю своє волосся вільно спадати на спину бо знаю, що через декілька хвилин на вулиці в мене будуть чудові локони. Алька ще в жовтні дістає з глибин шафи зимні дуже теплі речі і постійно нудить, що зима це для неї каторга. Ще в жовтні нудить.

   Швидко і коротко написавши ма свої плани на сьогодні я спустилася на перший поверх. Переконавшись, що в моїй сумці для фотоапарату є додаткова батарея   я вийшла з номера. Так, фотоапарат і я це майже одне ціле. Робити фото мені завжди подобалося, навіть в дитинстві.  Ви  навіть не являєте скільки було плівок на старих фотоапаратах по словах тата мною зіпсовано. Бо мені було потрібно зафіксувати майже все, що я бачила. Красивий листок на дереві, а поряд птаха гарна сидить, а ось на дорозі незвичний камінь лежить ще й мураха біля нього бігає. А скільки було зроблено фото в мами в квітнику – бо кожна квітка варта бути сфотографована.  І я мовчу скільки разів я намагалася зловити промінчик сонця але чомусь завжди проявлялися світлі плями. Тоді це було для мене трагедія, а зараз викликає посмішку. І ось на 15 років мій татко з ма подарували мені Nikon D5200 AF-S DX. Боже! То було кохання з першого погляду.  Навіть перші дні спала разом з ним. Але моє захоплення було не просто бажанням дівчинки чи примхою. Навіть не знаю яку кількість всіляких курсів я вже пройшла і маю на меті тільки вдосконалювати своє вміння бачити красу там де для інших вона прихована. І я дуже рада і вдячна своїм рідним, що вони підтримують мене та заохочують робити те, що мені подобається.  Готель гудів, навіть в таку рань. Хтось просто робив свою роботу, а хтось з купою валіз за стійкою адміністратора намагався йому довести, що він ну точно бронював собі номер - це вони тут щось наплутали.  Не зупиняючись навіть випити кави , бо це я збираюсь зробити за рогом біля книгарні, що ще вчора змалювала, з широкою посмішкою я крокую в чарівні пригоді.

  Сказати, що я в захваті  - це нічого не сказати.  Я весь день блукала містом, відвідала чимало місць і я хочу ще. Ще вражень, ще емоцій і ще приголомшливих відчуттів. Навіть втома якось не відчувалася хоча кілометраж я пройшла добрий. В кожній кав’ярні , що траплялася мені по дорозі я куштувала просто магічну каву. Всі музеї, що траплялися – не залишилися без моєї уваги. Навіть  в Океанаріумі  я теж була. Час від часу відправляла фото і місце знаходження таткові бо хто б мене пустив просто так вештатися містом одній. Алька теж охала та ахала на кожну мою фотку і говорила, що обов’язкова теж приїде в це казкове місто. І ось на годиннику вже 23:10 і пора вже повертатися. Вийшовши з реберні,  де  скуштувала напевно найсмачніше м’ясо        ( але ма я цього не скажу)  я  попрямувала до готелю через площу Ринок. Святкові палатки зі смаколиками, вуличні музиканти з різними стилями пісень але ж звісно переважали українські народні.  Дивовижні гуртки з чудовими костюмами і надзвичайними постановами просто неба без всіляких сцен для простих людей бо на вулиці свято і на цим все сказано.

«І де ж блукає моє дитя?»

«Тату, 10 хвилин і я на місці)зараз дослухаю виступ на площі Ринок і метелеком до Вас»

«Давай швидше! Бо ця жінка не вгамується доки тебе не побачить) та й мене теж рятувати потрібно!»

«Та прийде з тобою сила!»

«Дуже смішно!»

   Посміхаючись ховаю телефон до карману, ну а як він хотів? Таємниця завжди вийде на поверхню як би ти її не ховав. Ну добре! Робимо останні карди і йдемо їсти Олів’є. Та щось мені підскакує,що в готелі його не подають. Хочу охопити всю музичну групу та не вдається, ну добре, в мене є вже їхні фото, тому зробимо фото отих колоритних музикантів, що позаду. І яке ж було моє здивування коли мені в кадр потрапив Павлик. І не просто потрапив, він йшов прямо на мене з широкою посмішкою на обличчі.  І звідки взявся? 100 % татко здав. Ну я йому!

-Я говорив, що бути нам разом то доля, - знову за баян монети.

-Павлик..