Розділ 34

— Привіт! — першим привітався Соколовський після кількох секунд важкої, натягнутої мовчанки. Здавалося, він і сам уже не очікував, що я відчиню. 

— Привіт... Що ти тут робиш? — тихо запитала я, уважно оглядаючи його. 

Він виглядав з'їрошений, виснажений. Під очима залягли темні тіні, зім'ята сорочка, скуті рухи… А ще у його погляді прочитувалася дивна, непритаманна йому розгубленість. Такого Влада я ще не бачила жодного разу. 

— Впустиш? — спитав він, теж пильно вивчаючи моє обличчя. 

Тільки зараз до мене дійшло, що я стою перед ним у старій домашній піжамі, ненафарбована й розпатлана, але думати про свій вигляд не було жодних сил. Мовчки відступила вбік, пропускаючи його до передпокою. 

У коридорі зависла тиша. Влад мовчав, розглядаючи стіни, а я намагалася приборкати шалений пульс і зрозуміти, навіщо він прийшов. І, попри увесь розпач та вчорашній біль, з жахом піймала себе на думці: я шалено рада його бачити. 

— Як ти? — серйозно запитав Влад, не відводячи від мене темного, проникливого погляду. 

— Я? Я в порядку! Все добре! — швидко торохтіла я, намагаючись звучати переконливо. 

— Ти плакала? — раптом спитав Соколовський, трохи звузивши очі. — У тебе опухли повіки. 

— Ні, що ти! Просто не виспалася! — відразу збрехала я, відводячи погляд. Звісно, після нічної розрядки, моє обличчя видавало мене з потрохами. — То що ти хотів? — поспішно додала, аби змінити тему. 

— Хотів поговорити. 

— Владе, я вчора все сказала... — застерігла я тихо, бо розуміла: повторити ті ж жорстокі слова сьогодні в мене просто не вистачить духу. 

— Знаю. І я почув тебе, — карбував кожне слово Соколовський. — А тепер хочу, щоб ти почула мене. 

— Добре. Я слухаю. 

Я не вірила, що якісь слова здатні розмити прірву між нашими світами, але він приїхав сюди так рано. Стомлений і знесилений. Це було важливо. 

— Мені потрібно, щоб ти перевдягнулася й поїхала зі мною. 

— Зараз? — здивувалася я. 

— Так. 

— Куди? 

— Побачиш. 

— Владе, я не розумію, навіщо це все. Ми все обговорили. Не думаю, що варто… — відмахнулася я, але він не дав мені договорити. 

— За весь час нашого знайомства я нічого в тебе не просив — у його голосі бриніла така незвична, глибока серйозність, що я затамувала подих. — Лише сьогодні прошу: поїдь зі мною в одне місце. Ненадовго. І обіцяю: якщо після цього ти не зміниш своє рішення … я більше ніколи до тебе не наближуся і не потурбую. 

Його останні слова обпекли мене зсередини, мов окропом. Уявити, що ця розмова стане нашою останньою, виявилося нестерпно боляче. Жоден захисний бар'єр у моїй голові не врятував від цього удару. До того ж, Влад мав рацію: він завжди опинявся поруч, коли я потребувала допомоги, і ніколи нічого не вимагав натомість. Я мусила зробити цей крок йому назустріч. 

— Почекай кілька хвилин, я перевдягнуся, — мовила я. 

Влад важко, з полегшенням видихнув і коротко кивнув.
Коли ми вмостилися в його авто, я першою порушила мовчанку: 

— То куди ми їдемо? 

— Скоро дізнаєшся. Не хвилюйся, їхати недалеко, — заспокоїв він, повертаючи кермо. — Але спочатку купимо кави. Бо в мене голова просто розривається. 

Я хотіла підколоти його — мовляв, навіщо тоді приперся в таку рань, але притримала язик. Він дійсно виглядав, ніби не спав усю ніч. 

Заїхавши на заправку, Влад узяв два великих стакани кави, і ми вирушили за місто. Усі мої спроби вивідати маршрут розбивалися об його спокійне: «Побачиш». Майже всю дорогу ми їхали мовчки під тихо награвання радіо. Проте дивне, тривожне передчуття не залишало мене ні на мить. 

Коли машина нарешті зупинилася біля високих кованих воріт міського цвинтаря, я остовпіла. 

— Ти серйозно? — здивовано перепитала я, вилупившись на хрести та туї. — Кладовище? 

— Так, — коротко відрізав він, вийшов з авто й відчинив мої дверцята. — Ходімо. 

Усередині все похололо. Навіщо він привіз мене сюди? У голову навіть закралася дурна думка про те, що Соколовський вирішив розправитися зі мною за розбите серце й зарити десь під березою, де мене ніколи не знайдуть. Звісно, це було дурнуватим жартом над власною панікою, але йти мовчки порожніми алеями цвинтаря, де навколо не було жодної живої душі, виявилося справді моторошно. 

— Може, ти нарешті поясниш, що ми тут робимо? — не витримала я за пару хвилин.
Соколовський зробив ще кілька кроків, а потім раптово зупинився й розвернувся до мене. 

— Учора ти сказала, що не можеш бути зі мною, бо боїшся, що мої батьки ніколи тебе не приймуть, — Влад дивився на мене прямим, неймовірно серйозним поглядом. Таким зібраним та відкритим я його ще не бачила. — І хоча я вважаю це повною дурницею, хочу закрити це питання раз і назавжди. Якщо це єдина причина, чому ми не разом, то тобі немає про що хвилюватися! 

Він упевнено вказав рукою на масивний гранітний пам’ятник неподалік. 

Я підійшла ближче вдивляючись у золотисті карби: «Вітовський Олександр» та «Вітовська Марія». Обоє померли в один і той самий день багато років тому... 

— Це..? — мій голос перетворився на ледь чутне шепотіння. 

— Це мої справжні батьки, — тихо промовив Влад. 

Я різко звела на нього шокований погляд.
— Але як... Я ж думала... 

— Вони загинули в автокатастрофі, коли мені не було й двох років. Опіку над мною взяла рідна сестра моєї матері. 

— Я не знала! — видавила я, абсолютно приголомшена. 

— І не дивно. Про це знають лише найближчі. На момент мого всиновлення Віктор Соколовський ще не був таким багатим та медійним, тому цієї історії немає в пресі, — спокійно пояснив Влад, не зводячи очей із портретів на граніті. 

Це зізнання вибило ґрунт у мене з-під ніг. Здавалося, про життя золотого хлопчика Влада Соколовського знає весь університет, але це була лише глянцева обгортка. Усі відомі люди показують світу лише те, що дозволяють побачити. 

— Владе… Мені так шкода, що це сталося з твоїми батьками, — тихо мовила я, коли ми повернулися в авто. 

— Катя, — м'яко мовив він, занурюючи пальці в моє волосся. — Я розповів це не для того, щоб ти мене жаліла. Я хотів, щоб ти зрозуміла: ми з тобою не з різних світів. Ми не такі різні, як ти собі вигадала. 

— Владе, я...! — я хотіла вимовити бодай щось, але в голові панував суцільний хаос. 

Ще вчора я виплакала всі сльози, готуючись вирвати його зі свого серця. Вже майже змирилася з цим болем. А сьогодні він знову стоїть переді мною, тримає за руку й запевняє, що не віддасть нікому. І мені було дико, безумно страшно знову довіритися. 

— Катя, прошу тебе, скажи мені правду! Що тебе насправді турбує? — Влад обережно повернув моє обличчя до себе й зазирнув у саму душу. — І не кажи, що тобі байдуже. Твої заплакані очі кажуть зовсім протилежне. 

— Я просто не розумію… Чому саме я? — нарешті випалила я те, що картало мене найбільше. — Чому з-поміж сотень красивих, багатих, доглянутих дівчат ти обрав мене? 

Влад на секунду занурився в тишу. А потім, не зводячи з мене палаючого погляду, вимовив: 

— Бо я без тебе більше не можу —
Його голос пробринів так глибоко й невимовно щиро, що в мене перехопило подих. — З тієї секунди, як ти увірвалася у моє життя в цю новорічну ніч, я втратив спокій. Мені стали нецікаві інші дівчата, клуби, безглузді тусовки. Я нормального сну позбувся! У моїй голові цілодобово лише ти. 

Я гарячково шукала в його обличчі хоч тінь фальші чи гри, але його очі — завжди такі самовпевнені й насмішкуваті — зараз були роззброєні та відкриті. 

— Я лютував, намагався боротися із цим божевіллям, — він заплющив очі, ніби згадуючи ті моменти спротиву. — Але потім зрозумів: це і є те саме почуття. Кохання. 

Це слово прошило мене наскрізь, ніби струм.
Серце забилося в божевільному ритмі. Влад витримав коротку паузу, а далі, дивлячись мені прямо в очі, вимовив слова, які змінили все: 

— Катерина Стрілецька, я кохаю тебе. І я не збираюся тебе відпускати. Ні за що. 

Світ довкола просто перестав існувати. Усі мої заздалегідь продумані аргументи, застереження та логічні «але» розсипалися на попіл. 

Влад м'яко обхопив долонею мою шию та потягнув до себе. Я не чинила жодного опору. Його губи накрили мої — спочатку обережно, трепетно, а потім дедалі палкіше. Його дотик обпікав шкіру, але діяв краще за будь-який заспокійливий засіб. Поруч із ним я втрачала глузд, але більше не хотіла його шукати. Влад кохає мене. І я готова ризикнути всім. 

Дорогою додому Соколовський багато розповідав про родину. Казав, що названі батьки огортали його турботою та любов'ю анітрохи не менше, ніж рідну доньку, і він безмежно вдячний їм за те, що вони ніколи не робили з його походження таємниці. Мені було неймовірно тепло від того, як відверто він довірив мені свою найглибшу історію. 

Ми заїхали в затишне кафе й нарешті пообідали, адже годинник показував уже дванадцяту. Саме під час обіду зателефонувала бабуся й повідомила радісну звістку: її виписують уже цієї суботи! Влад, почувши це, одразу ж сказав, що ми поїдемо разом її забирати. 

Пізніше він затягнув мене до кінотеатру на прем'єру веселої комедії. Фільм був непоганий, хоча зізнаюся: майже увесь сеанс мої думки були зайняті лише Соколовським. Його гарячими обіймами, поцілунками... Тепер я на власному досвіді знаю, чим займаються закохані на останніх рядах кінозалу. 

Після фільму ми годинами блукали засніженим містом, і Влад подарував мені розкішний, величезний оберемок ніжних рожевих кущових троянд. Вони були пахучими й неймовірно красивими. Я почувалася найщасливішою дівчиною у світі. Усмішка просто не сходила з мого обличчя. 

— Дякую тобі за цей день. І за те, що дала нам шанс, — тихо шепнув Влад біля моїх дверей після довгого, палкого поцілунку. 

— Це тобі дякую. Квіти просто дивовижні!
— Звикай, тепер я завалюватиму тебе ними щодня, — усміхнувся він, знову цілуючи мене в розпашілі губи. — Завтра заїду за тобою, разом поїдемо в універ. 

— Ой, ні, не варто. Я сама доберуся, — занервувала я. Повертатися до реальності та пліток було лячно. 

— Катя, ти ж винна мені ще одне бажання, пам'ятаєш? — примружився він. 

Я внутрішньо напружилася:
— Так… 

— Оце воно й є. Я не хочу ховатися. Ні в університеті, ні деінде. 

— Владе, я не впевнена, що це розумно... 

— Я обіцяю: відтепер тебе більше ніхто й пальцем не торкнеться. 

Його голос прозвучав настільки твердо й загрозливо щодо інших, що я здивовано звів брови. 

— Так. Я знаю, що це Сніжана пошкодила тобі ногу перед змаганнями. 

— Але звідки?! 

— Це неважливо. Мені насправді шкода, що це сталося через мене. 

— Влад… Це не твоя провина, що в дівчини замість мізків — кисіль! 

Він тихо засміявся, проте очі залишалися серйозними:
— Я обіцяю, що подібне більше не повториться. 

І я повірила йому. Поруч із Владом виникало відчуття, ніби за моєю спиною звели кам'яну фортецю. 

Ми стоїли в коридорі ще хвилин двадцять, неспроможні відірватися один від одного. Мені катастрофічно кортіло вимовити те, що розпирало груди зсередини. 

— Не можу тобою насититися, — прошепотів він, неохоче відпускаючи мої губи. — Все, тікай у квартиру, бо я передумаю й заберу тебе до себе.
Він ніжно чмокнув мене в ніс і рушив до ліфта. Я відчинила двері, витягнула ключі... але раптом розвернулася: 

— Владе? 

Він зупинився й обернувся.
— Так? 

Я набрала повні легені повітря й видихнула:
— Я теж тебе кохаю. 

Мить тиші. А далі — його сліпуча усмішка, два стрімких кроки назад — і ще один поцілунок. Глибокий, божевільний, такий, від якого паморочиться в голові. 

Зайшовши до квартири, я ледь відчувала ноги. Губи пекли від поцілунків, очі сяяли. Я не вірила, що це відбувається зі мною. Ми разом. Невже разом! 

Я відразу набрала Лесю, яка вже встигла обірвати мій телефон. 

— Ти найгірша подруга на планеті! — одразу заверещала вона в слухавку. 

Але варто було мені викласти всі події цих двох днів, як її обурення миттєво випарувалося: 

— Моя подруга — дівчина самого Влада Соколовського?! — пищала вона так, що у вухах закладало.
Я лише щасливо сміялася. 

Зранку я прокинулася в пречудовому настрої, хоча пів ночі не могла заплющити очей. Перекручувала в голові кожну мить і боялася, що це виявиться лише солодким сном. Проте велетенський букет рожевих троянд на столі доводив: це реальність. 

Я одягла сині джинси та білу кофту-поло у чорну смужку, а волосся залишила розпущеним. Коли вже збирала сумку, екран телефона спалахнув. 

— Доброго ранку! Як спалося, Кучерява? — бадьоро привітався Влад. 

— Привіт. Чудово, а тобі? 

— Непогано, але впевнений, що поруч із тобою було б у тисячу разів краще, — його оксамитовий голос змусив мої щоки запалати — Ти вже готова? Я чекаю внизу. 

Швидко накинувши куртку, я вибігла на вулицю. 

Влад спирався на капот свого авто. На ньому були сині джинси, а з під куртки виглядала футболка й сіра сорочка в клітинку. Я вкотре відзначила, що у нього бездоганний стиль. 

— Ти виглядаєш знервованою, — зауважив він, коли ми виїхали на головну дорогу. 

— Так і є! 

— Переймаєшся через чужі язики? 

— Мене рідко хвилювала чужа думка, але раніше на мене не звертали стільки уваги. А тепер ми опинимося в центрі загального урагану. 

Влад на хвилинку замислився, а потім тихо мовив: 

— Якщо тобі від цього справді кепсько, ми можемо зайти окремо. 

Я оцінила його готовність поступитися, але бачила, як йому це неприємно. 

— Ні, все добре! Ми не будемо ховатися. 

Влад розплився в щасливій усмішці, знайшов мою долоню й переплів наші пальці:
— Я казав тобі уже сьогодні, що кохаю тебе? 

— Ні, ще ні! — посміхнулася я. 

Ми паркувалися в самий пік — за десять хвилин до початку пар. Погляди студентів миттєво прикувалися до нашої машини. Але Влад упевнено стиснув мою руку й повів у корпус. 

— Ну ви й шуму натвориили! — з усмішкою підсів до нас Тьома вже за столом. 

Перед парами Влад познайомив мене зі своїм найкращим другом Артемом. Виявилося, що той знав про мене ще з новорічної ночі й дико прагнув побачити дівчину, яка «окрутила Соколовського». Тьома виявився дуже легким і класним хлопцем. 

— Людям треба про щось базікати, то хай краще про нас! — підморгнув Влад. 

— Ех, а чому не про мене? — театрально зітхнув Артем. 

— Про тебе й так легенди ходять після кожних вихідних! — відрізав Влад.


Навчальний тиждень пролетів як у тумані. Погляди, шепотіння, прямолінійні запитання одногрупниць — я відповідала коротким «так» і просто ігнорувала розпитування. До п'ятниці буря в універі нарешті вщухла.
А в суботу вранці ми з Владом поїхали до лікарні забирати бабусю. 

Валентина Кирилівна вже сиділа на валізах. Поки Влад пакував речі, я підійшла до кабінету лікаря: 

— Дякую вам за все! Скажіть, за реабілітацію ще варто щось доплатити? 

— О ні, що ви! Все повністю сплачено, не турбуйтеся, — посміхнувся лікар. 

— Тоді, дозвольте ще раз вам подякувати! 

— Це не мені треба дякувати, а вашому юнакові, — чоловік кивнув у бік коридору, де йшов Соколовський, підтримуючи бабусю під руку. 

— Тобто… при чому тут він? — спанікувала я. 

— Як це при чому? Владислав повністю закрив чек за лікування вашої бабусі. Понад те, його компанія стала офіційним спонсором відділення й відтепер покриває 50% витрат для малозабезпечених важкохворих пацієнтів. 

У цей момент медсестра покликала лікаря, і він попрощався, залишивши мене в абсолютному шоці. 

Я повільно спускалася сходами, відчуваючи, як усередині все перевертається. Спочатку хотілося вимагати пояснень: звідки він дізнався про хворобу бабусі? Чому зробив це потай? Але коли я вийшла на вулицю й побачила, як дбайливо Влад усаджує мою щасливу, усміхнену бабусю в авто… усе інше втратило сенс. Без нього я б ніколи не змогла подарувати бабусі це повернення до життя. 

Я підійшла до Влада ззаду й, не вимовивши ні слова, міцно обняла його за талію, притискаючись щокою до його спини.
Влад завмер від несподіванки, а потім розвернувся, обхопив мене руками й тихо спитав: 

— Усе добре, Кучерява? 

Я лиш мовчки кивнула, уткнувшись носом у його куртку. 

— Дякую тобі … — ледь чутно шепнула я. 

— За що? — посміхнувся він. 

— За те, що врятував мою бабусю. 

— Що? Про що ти? — розгубився Влад, намагаючись глянути мені в обличчя. 

— Я знаю, що це ти за все заплатив, — мовила я, дивившись йому прямо в очі.
Соколовський на секунду завмер. 

— Але.... звідки...? 

А потім, зітхнувши, просто притягнув мене до себе й міцно поцілував у маківку. Я заплющила очі й зрозуміла: я поруч із людиною, яка зробить для мене все. І я більше нікуди його не відпущу.