Розділ 34

- Привiт! - першим вітається Соколовський, після кількох секунд мовчання. Здається, він уже й не очікував, що я відчиню. 

- Привіт... Що ти тут робиш? - тихо запитую, уважно оглядаючи його. Він виглядає втомленим, навіть виснаженим, а ще... трохи розгубленим. Я такого Влада ще не бачила. 

- Впустиш? - запитує хлопець, теж уважно вивчаючи мене. 

Тільки зараз усвідомлюю, що стою перед ним у піжамі, та навіть думати не хочу, який зараз маю вигляд. Проте мовчки відходжу вбік, пропускаючи його всередину. 

На кілька секунд западає тиша. Влад мовчить, а я намагаюся зрозуміти, чому він тут. І навіть попри це ловлю себе на думці, що... рада його бачити. 

- Як ти? - серйозно запитує Влад, не відводячи від мене погляду. 

- Я? Я в порядку! Все добре! - швидко відповідаю, не зовсім розуміючи, чому він питає. 

- Ти плакала? - раптом запитує Соколовський, звужуючи очі. - У тебе заплакані очі. 

- Ні, що ти! Просто не виспалася! - відразу вигадую, відводячи погляд убік. Чудово розумію, що після вчорашніх ридань мої очі й справді можуть виглядати набряклими. - То що ти хотів? - поспішно додаю, змінюючи тему. 

- Хотів поговорити. 

- Владе, я вчора все сказала... - кажу обережно, бо не впевнена, що сьогодні зможу повторити ті самі слова. 

- Знаю. І я почув тебе, - серйозно заявляє Соколовський. - А тепер хочу, щоб ти почула мене. 

- Добре. Я слухаю, - після кількох секунд роздумів, тихо відповідаю. Я не впевнена, що його слова щось змінять, але він приїхав сюди спеціально. Це важливо. 

- Мені потрібно, щоб ти перевдягнулася і поїхала зі мною. 

- Зараз? - здивовано питаю. 

- Так. 

- Куди? 

- Побачиш. 

- Владе, я не розумію, для чого це все. Ми вже все обговорили. Я не думаю, що варто... - але хлопець перебиває мене. 

- За весь час нашого знайомства я нічого в тебе не просив. Лише сьогодні прошу, щоб ти ненадовго поїхала зі мною в одне місце. - Його голос звучить незвично серйозно. - І обіцяю, якщо ти не змiниш своєї думки, я більше ніколи тебе не потурбую. 

Його останні слова обпікають мене зсередини. Страшно навіть уявити, що це може бути наша остання розмова. І, попри всі переконання, що нам не бути разом, ця думка завдає мені болю. 

Крім того, Влад правий — він ніколи нічого в мене не просив. Він був поруч, коли це справді було потрібно. Мабуть, я маю зробити для нього хоча б цей крок. 

- Почекай кілька хвилин, я перевдягнуся, - нарешті кажу. 

Влад з помітним полегшенням видихає і коротко киває. 

Коли ми сідаємо в машину, я не стримуюся: 

- Так, куди ми їдемо? 

- Скоро побачиш. Не хвилюйся, їхати недовго, - заспокоює він. - Але спочатку купимо каву. А то голова не варить. 

Я хотіла запитати, чому тоді він приперся в таку рань, але змовчала. Влад і справді виглядав втомленим. 

Ми зупинилися на заправці, і хлопець купив нам каву. Після цього поїхали за місто. Я безрезультатно намагалася вивідати у нього, куди ми прямуємо, але кожного разу він лише загадково повторював: "Побачиш". 

Практично всю дорогу ми мовчали, слухаючи музику, що лунала по радіо. І все ж, я не могла позбутися дивного передчуття. 

Коли Влад зупинив машину біля кладовища, я застигла. 

- Ти серйозно? - здивовано питаю. - Кладовище? 

- Так, - коротко відповідає він і, обійшовши машину, відчиняє для мене двері. - Ходімо. 

Я відчуваю, як холоне всередині. Для чого він привіз мене сюди? В голову навіть закралася думка, що можливо Соколовський мене тут вб'є і відразу закопає, і ніхто, ніколи не дізнається де я зникла. Жартую звичайно, проте все ж, іти по кладовищі де навколо ні душі, крім нас з Владом, трохи моторошно.  

- Може ти на кінець поясниш, що ми тут робимо? - через деякий час, я таки не витримую і знову запитую хлопця. Соколовський ще декілька секунд іде мовчки, а тоді раптово зупиняється, і повертаючись до мене відповідає:  

- Вчора ти сказала що не можеш бути зі мною, тому що боїшся, що мої батьки ніколи не приймуть тебе! І хоча я вважаю це повною маячнею все ж хочу вияснити це питання - Влад не зводить з мене свій погляд та виглядає зараз дуже серйозним, напевно таким я не бачила його, ще жодного разу - І якщо це справді єдина

причина, по якій ми не можемо бути разом, тоді тобі немає про що хвилюватися! - впевнено заявляє хлопець, вказуючи на великий пам’ятник. Я вдивляюся в написи: "Вітовський Олександр" і "Вітовська Марія". Обоє померли в один день... 

- Це..? - мій голос ледь чутний. 

- Це мої батьки, - тихо відповідає Влад. 

Я різко підіймаю на нього погляд. 

- Але ж... Я думала... 

- Це мої справжні батьки, які загинули, коли мені не було ще й двох років. Опіку наді мною взяла моя хрещена, рідна сестра мами. 

- Я не знала! - шоковано кажу.  

- Це й не дивно, про це мало хто знає! На момент всиновлення Віктор Соколовський не був ще таким багатим та знаменитим, тому цієї інформації в неті не знайдеш - пояснює Влад, не зводячи погляд з пам'ятника, таке признання хлопця мене відверто здивувало.  

І здавалося б, про Влада Соколовського можна знайти безліч інформації, і хибним ділом подумати що знаєш все про його життя. Проте, насправді все не так легко та просто, впевнена що всі відомі люди виставляють на показ тільки ту частину свого життя, про яку хочуть, щоб знали.  

- Владе, мені шкода що з твоїми батьками так сталося! - тихо кажу, як тільки ми повернулись назад в машину.  

- Катю, - тихо каже Влад, коли ми вже повернулися в машину. - Я розповів тобі це не для того, щоб ти мене пожаліла. Я хочу, щоб ти зрозуміла, що ми з тобою не настільки різні, як тобі здається. 

- Владе, я...! - хочу щось сказати, проте не знаю що. В моїй голові утворилася каша, вчора я виплакала всі сльози, думаючи що на цьому кінець нашої історії з Владом. І навіть напевно вже трохи змиритися з цією думкою. Проте, він знову прийшов до мене, він не хоче відпускати, а мені страшно, страшно повірити й довіритися.