Розділ 33

Після поцілунку з Соколовським я почувалася абсолютно щасливою. Хлопець міцно тримав мою руку, і мені було байдуже, що подумають мої родичі чи хтось інший у залі. Вперше за довгі роки я не шукала поглядом Андрія, не намагалася вгадати, про що він думає. Я просто раділа життю та насолоджувалася цією миттю. Яка ж дивна іронія: колись я цілодобово чекала його дзвінка, годинами перечитувала старі повідомлення та вишукувала прихований зміст у кожному його слові. Попри весь біль, десь глибоко в душі я прагнула почути його вибачення. Але сьогодні… сьогодні я з подивом усвідомила, що мені байдуже. Я нарешті відпустила минуле. І хоча це лякало, я вирішила ризикнути й відкрити серце для чогось нового. 

Різкий сигнал телефона розбив цю магію:
«Нам треба поговорити. Чекатиму біля виходу на задній двір». 

Повідомлення від Андрія.
Першим поривом було просто видалити його й забути. Проте дурна цікавість усе ж перемогла. 

— Привіт, — Андрій заговорив першим, коли я вийшла на напівтемний ґанок. Його голос звучав із звичною самовпевненістю, проте цього разу вона була фальшивою. — Ти сьогодні маєш гарний вигляд. 

— Дякую, — відповіла я коротко, згорнувши руки на грудях. — Про що ти хотів поговорити? 

— Я?.. — Він на мить розгубився, ніби сам не розумів, навіщо покликав мене сюди. — Я не знав, що в тебе є хлопець. 

— А повинен був знати? — я здивовано підняла брову. 

— Катя, ти ж знаєш, що мені не все одно! 

— Я знаю лише те, що в тебе є дівчина. Яка, напевно, вже втомилася чекати тебе в залі. 

— У вас це серйозно? З Соколовським? — випалив він, ігноруючи моє зауваження. 

— Моє особисте життя тебе більше не стосується, — відрізала я. 

— Та годі тобі! Не вдавай, ніби ми чужі! 

— Але ми й справді чужі, Андрію. Ми ніби й були разом, але водночас не були ніколи. Ти хотів тримати мене поруч, але стосунків зі мною боявся. І водночас робив усе, щоб я не дісталася нікому іншому. 

Це прозвучало гірко навіть для мене самої. Вперше я озвучила у голос ту правду, від якої роками тікала. 

Обличчя Андрія змінилося, він ніяково відвів погляд: 

— Мова зараз взагалі не про це… — пробурмотів він. 

— А про що тоді? — різко кинула я. — Так, у мене є хлопець! І яке ти маєш право лізти в моє життя? 

— Ти сильно змінилася, — сказав він після паузи. 

— Не я змінилася, Андрію, а обставини. 

Я дивилася на нього й виразно бачила: йому важко прийняти цю нову версію мене — ту, яка більше не бігатиме за ним. 

— Годі! Визнай уже, що ти просто повелася на статки цього мажора! — раптом у його голосі спалахнула зневага. Він помітно окинув мене оцінювальним поглядом. 

Ось воно. Те, чого я несвідомо боялася найбільше: люди бачитимуть у мені лише дівчину, яка спокусилася на гроші, а не на щирі почуття. 

— І це каже людина, яка зустрічається з дівчиною, яку йому підібрали батьки за статусом? — відповіла я, дивлячись йому прямо в очі. — Ти ж її навіть не кохаєш, правда? 

Андрій стиснув щелепи. Постріл влучив точно в ціль. 

— Мені шкода, Катю, але мої батьки ніколи б не дозволили нам бути разом, — тихо зізнався він, втупившись у землю. 

Гірка посмішка торкнулася моїх губ:
— Знаєш, мені було б легше думати, що ти просто нічого до мене не відчував… 

Я повернулася, щоб піти, але його голос знову зупинив мене: 

— Ти думаєш, із Соколовським усе буде інакше? — у його тоні прохопилося щось їдке. — Він познайомив тебе зі своїми батьками? Ні. Бо якби це сталося, ви б вже розійшлися. Соколовські — одна з найвпливовіших родин, і вони ніколи не дозволять своєму синові бути з… — він заткнувся, підбираючи слово. — З простою дівчиною. 

Його слова били боляче. Бо десь глибоко в душі я розуміла: він каже жорстоку правду. 

— Цинічно? Так. Але це реальність. Я просто хочу вберегти тебе від ще одного розчарування, — додав він. 

Комок у горлі ставав дедалі більшим, а серце стискалося від тугого болю. Проте я не дозволю йому побачити мою слабкість. Змусивши себе посміхнутися, я подивилася йому в очі: 

— Дякую за турботу, але далі я якось сама розберуся. 

Наостанок я кинула коротку посмішку, розвернулася й швидко пішла коридором. Але на першому ж повороті я майже врізалася в Соколовського. 

— Влад? Що ти тут робиш? — розгублено запитала я, гарячково думаючи, чи міг він чути нашу розмову. 

— Тебе шукаю, — відповів він, уважно вдивляючись у моє обличчя. Я ж намагалася дивитися куди завгодно, тільки не на нього. 

— Я хочу додому. Відвези мене додому, будь ласка! — швидко промовила я. 

— У тебе все в порядку? 

— Так! Просто розболілася голова, — збрехала я й практично потягнула його за собою до виходу. 

Всю дорогу ми їхали в мовчанці. Влад робив спроби почати розмову, але я не могла видавити ні слова. У голові панував повний хаос.Я завжди дивувалася дівчатам, які бігали за багатіями, а зрештою сама закохалася в такого. Довго заперечувала це, але сьогодні вирішила ризикнути. Проте розмова з Андрієм повернула мене на землю. Як би не боліло це визнавати, він правий: у нас із Владом немає майбутнього. Щойно його батьки дізнаються про бідну сироту, вони влаштують такий скандал, що він покине мене того ж дня. І справа не в тому що вони погані люди — усі батьки бажають для своїх дітей перспективного майбутнього. І це правильно! 

Чи варто починати те, що від початку приречене? Якщо я віддамся цим почуттям, то повністю. І якщо не зупинити це зараз, потім буде в рази болючіше. 

— Влад, нам треба поговорити, — вимовила я чужим голосом. 

— Так, звісно! — він якраз зупинив авто біля мого будинку й заглушив мотор. 

— Я думаю, те, що сталося між нами сьогодні… — на очі навернулися сльози, але я змусила себе продовжувати. — Це була помилка. 

— Що? — здивовано перепитав він. 

— Так. Цей поцілунок… Не варто було. Дякую тобі за цей день. І бувай, — швидко додала я, вискакуючи з машини. 

— Катю, стривай! Як це розуміти? — Влад вибіг слідом. 

— Все просто. Ми занадто різні. 

— Це через нього? Він твій колишній, так? — серйозно запитав Влад. — Я чув вашу розмову. 

— Тоді ти маєш мене зрозуміти! — гірко вигукнула я. — Андрій правий. Ми не зможемо бути разом. Між нами прірва. 

— Що за дурниці? — нервово мовив він. — Ти його ще кохаєш? 

— Ні! — миттєво відповіла я. «Я кохаю тебе!» — кричала душа, але вимовити це вголос я не мала права. 

— А мене? — несподівано тихіше запитав він. 

— Це не має значення! Твої батьки не дозволять нам бути разом! 

— Катя, що за середньовіччя? Не треба ставити всіх під одну лінійку! 

— Але це правда! — голос зірвався на крик. — Ти за ніч можеш витратити суму, яку я заробляю місяцями! Я ніколи не стану своєю в твоєму оточенні! Твої батьки не схочуть бачити поруч з тобою, дівчину нашталт мене! Бо я інша! 

— Катя… — ледь чутно мовив він. 

— Вибач, — шепнула я й кинулася в під’їзд. 

Зачинивши за собою масивні двері під’їзду, я важко притиснулася до них спиною. Холодний метал миттєво пробрався крізь пальто, але я майже не відчувала його тілом. Вуха заклало від власного шаленого пульсу. Я чула, за дверима ще кроки Влада, як він тихо, але з розпачем лайнувся, а потім стукнув кулаком по машині й нарешті рушив з місця. Гучний рев мотора повільно розчинився в нічній тиші подвір'я. 

Я піднялася на свій поверх, тремтячими пальцями якось потрапила ключем у шпарину й заскочила до квартири. І тільки тоді ноги зрадницьки підігнулися, я повільно опустилася на підлогу. Обхопила коліна руками й уткнулася в них обличчям. Сліз ще не було — лише крижана, заціпеніла порожнеча всередині. Я зробила це. Власноруч розрізала те, що тільки-но почало жити. Зруйнувала казку ще до того, як вона встигла перетворитися на повноцінну історію. 

Не пам’ятаю, скільки просиділа так на підлозі. Та взявши себе в руки останнім зусиллям, я піднялася і на автоматі скинула підбори — ті самі, у яких ще кілька годин тому кружляла з Владом у танці під заздрісні погляди всієї зали. Навіть прикраси здавалися тепер непідйомним тягарем. Стягнула їх і просто кинула на тумбочку, а далі, не вмикаючи світла, побрела до ванної.
Дзеркало відбивало якусь чужу дівчину: розпатлане кучеряве волосся, розмазана туш під очима й розпашілі від нещодавніх поцілунків губи. Губи, які досі пам'ятали його гарячий, жадібний подих. Від цього спогаду груди здавило так сильно, що стало важко дихати. 

Я ввімкнула душ на максимум і залізла під воду. Важка, гаряча вода миттєво огорнула моє тіло. І тільки тоді мене нарешті прорвало. Я закрила рот долонею, щоб не закричати на весь дім, і ридала — довго, розпачливо, зриваючи голос. Гарячі струмені змішувалися з солоними сльозами, змиваючи залишки вечірнього макіяжу, святкову помаду, а разом із ними — і ту коротку, ілюзорну казку, у яку я необачно повірила. 

Я ненавиділа себе за цю слабкість. Ненавиділа за те, що виявилася такою вразливою. Мені знадобилося лише кілька днів, щоб цей харизматичний, нахабний, але такий ніжний хлопець перевернув мій світ догори дриґом. Я закохалася. Божевільно, беззастережно й безнадійно. І саме тому мусила зупинити це зараз. 

Коли вода стала прохолодною, я нарешті виключила душ. Загорнулася в старий махровий халат і наче робот перейшла до спальні. 

Укрившись ковдрою по самі вуха, я згорнулася калачиком. Ніч перетворилася на суцільний кошмар: я то провалювалася в тривожне, уривчасте забуття, то раптово прокидалася від власного прискореного серцебиття. Уві сні мені безперервно снився Соколовський, наш танець на весіллі, палкий поцілунок. А потім нізвідки появилися його батьки. Які почали насміхатися з мене, принижувати. І це продовжувалося безкінечно. 

Ближче до ранку телефон на тумбочці завібрував. Екран спалахнув, висвітивши ім’я Лесі, а потім пару повідомлень від бабусі. Їм усім було цікаво, як пройшло весілля, чи була я щаслива. Але в мене просто не було сил брехати. Я перевернула телефон екраном донизу, уткнулася обличчям у подушку й знову заплющила очі, мріючи просто провалитися крізь землю. 

І саме в цей момент у тиші порожньої квартири раптово й гучно пролунав короткий дзвінок у двері.
Я завмерла. Спочадку подумала, що здалося. Але за секунду дзвінок повторився — наполегливіше, вимогливіше. 

Повільно, немов у сні, я піднялася з ліжка. Ноги були ватними. Натягнувши халат щільніше, я підійшла до дверей і заглянула в маленьке дверне вічко. 

І всередині все обірвалося. На порозі, спираючись плечем у одвірок, стояв Соколовський. Я відступила на крок, затиснувши рот рукою. Вирішила не дихати. Можливо, він подумає, що я сплю, і піде? Але Влад, ніби відчувши мою присутність по той бік дверей, зітхнув і знову натиснув на кнопку дзвінка. 

— Катя, я знаю, що ти там, — пролунав через двері його глухий, трохи осиплий голос. — Відчиняй. Ми не закінчили. 

Дзвінок пролунав знову, і я зрозуміла: він не піде. Тому, зробивши глибокий вдих, щоб приборкати тремтіння в руках, я клацнула замком і повільно відчинила двері.