Розділ 33

Після поцілунку з Соколовським я не тямилась від щастя. Хлопець міцно тримав мою руку і мені було вже байдуже, що подумають, або скажуть мої родичі чи будь-хто інший. Також разом з Владом я забула й про Андрія, вперше не шукала його поглядом, та не намагалася зрозуміти про що він думає. А просто веселилася та раділа життю. 

І дивна ця штука життя, був час коли я тільки сиділа та мріяла про те, щоб цей хлопець подзвонив або хоча б, написав. І навіть після нового року, десь глибоко в душі, мені хотілося поговорити з ним, можливо почути якісь пояснення. А сьогодні напевно в перше, з моменту нашого знайомства, мені стало байдуже на цього хлопця. Для себе я чітко вирішила, що пора відпускати минуле і починати щось нове. Так, страшно, та я думаю що готова спробувати. 

І тут несподівано, повідомлення від Андрія: 

"Нам треба поговорити, чекатиму на тебе біля виходу на задній двір" 

Чесно признатись, спершу я думала проігнорувати цю смс, та нікуди не йти, проте, цікавість взяла верх. 

- Привіт! - першим вітається Андрій, як тільки підходжу до нього - Ти сьогодні маєш гарний вигляд! - додає хлопець не зводячи з мене свій погляд. 

- Дякую! - кажу трохи збентежено, складаючи руки на грудях - Про що ти хотів поговорити? 

- Я? - трохи спантеличено протягує хлопець, наче забув, що хотів мені сказати - Я не знав, що в тебе є хлопець! 

- А повинен? 

- Катя, ти ж знаєш, що мені не все одно! 

- Я знаю, що в тебе є дівчина! Яка напевно тебе вже зачекалася! 

- У вас це серйозно? З Соколовським? - ігноруючи мої слова запитує хлопець. 

- Я думаю, моє особисте життя тебе не стосується! 

- Та годі тобі! Не вдавай вигляд наче ми чужі люди! 

- Але ж ми й справді чужі! Стільки часу пройшло, а я й досі не знаю як назвати, те що між нами було. Ми наче були разом, але й не разом! Ти хотів, щоб я була твоєю, але стосунків зі мною не хотів, а ще ти не хотів, щоб я була з кимось іншим! - напевно вперше озвучую в голос, те що було між нами, і тільки зараз розумію, наскільки це все безглуздо. 

Я так любила цього хлопця, що готова була терпіти все, лиш би він був поруч. А ще, тепер я розумію чому саме так було. Все справа в його батьках, які не хотіли бачити поруч зі своїм сином, бідну сироту. 

- Мова зараз не про це! - від моїх слів хлопець ніяковіє, він знає, що я права. 

- А про що? - швидко запитую, і не чекаючи відповіді продовжую - Так, я знайшла собі хлопця. Тому й запитую на яких правах ти цікавишся моїм особистим життям? 

- А ти змінилася! - протягує хлопець і я розумію про що він. Андрій звик, що я дивлюсь на нього закоханими очима, а тут на тобі такий словесний відпір. 

- Не я змінилася Андрію, а обставини! 

- Та годі тобі! Признай, що ти просто повелась на бабки цього мажора! - каже хлопець, брезгливо оглядаючи мене з ніг до голови. 

А ось і основна причина, не бажання зв'язуватися з Соколовським. Оскільки абсолютно всі люди, і навіть ті які мене добре знають, казатимуть що я з ним, лише через гроші. І це принизливо і не приємно, адже всім не поясниш, що в цьому світі, ще є таке почуття як кохання. 

- І про це мені говорить хлопець, який зустрічається з дівчиною, яку йому нав'язали власні батьки, зважаючи на її соціальний статус?! - якщо ми вже перейшли на особистості, тоді нехай і Андрій знає, що я в курсі його ситуації. І бачу, по виразу обличчя хлопця, що попала в десятку. 

- Мені жаль, та мої батьки ніколи б, не дозволили нам бути разом! - після декількох секунд мовчання, хлопець на кінець признається, опустивши погляд в підлогу. 

- Знаєш, краще я б думала, що у тебе просто немає до мене почуттів - тихо кажу гірко посміхаючись. І хоча я про це й так знала, та почути ці слова від Андрія, було до біса не приємно. Ще декілька секунд стою дивлячись на хлопця, а тоді повертаюся та йду, здається ми сказали вже одне одному достатньо. 

- Ти думаєш тебе з Соколовським чекає щось інше! - раптом позаду чую їдкий голос Андрія та зупиняюся - Він уже знайомив тебе зі своїми батьками? Знаю що ні, бо було б це так, ви б уже разом точно не були! Соколовські одні з найбільших людей нашої країни, і вони ніколи не дозволять своєму сину бути з... - хлопець запинається, напевно намагається підібрати правильне слово, описуючи мене - З простою дівчиною - кожне слово хлопця наче ножем в серце, та найгірше те, що він має рацію - Цинічно? Так! Але це правда сучасного життя! - продовжує добивати мене словами колишній - Я просто хочу тебе вберегти від ще одного розчарування! 

Я стою на місці та ледь стримую сльози, які чомусь так не вчасно накочуються на очі. Та я не можу дозволити собі зараз заплакати, тому роблю глибокий вдих, та натягнувши посмішку на обличчя повертаюся до хлопця. 

- Дякую за турботу, та дальше я якось сама розберусь! - стараюся бути спокійною, мені не хочеться, щоб хлопець побачив як мене зачепили його слова. Саме тому на останок кидаю коротку посмішку і повертаючись швидко прямую коридором. Забігаю за поворот та несподівано натикаюся на Соколовського. 

- Влад? Що ти тут робиш? - розгублено запитую, намагаючись розуміючи чи міг він чути нашу розмову з Андрієм. 

- Тебе шукаю! - пояснює хлопець, уважно розглядаючи моє обличчя. Я ж, стараюсь дивитися будь-де, тільки не на нього. 

- Я хочу додому! Відвези мене додому! - швидко кажу прямуючи до виходу. 

- У тебе все в порядку? 

- Так! Мене просто сильно почала боліти голова! - пояснюю і мало не тягну Влада за собою, якомога далі від Андрія. 

Всю дорогу додому, ми їхали мовчки, Влад звичайно декілька раз намагався почати розмову та я не готова була зараз розмовляти. В моїй голові була справжня каша, сьогодні відбулось занадто багато подій, які я ніяк не могла переварити. 

Я завжди дивувалася дівчатам які бігали за мажорами, і в кінцевому результаті сама в такого влюбилася. Довго звичайно не хотіла цього визнавати, боялася, проте сьогодні вирішила ризикнути довірившись своїм почуттям. Проте, розмова з Андрієм спустили мене на землю. Як би мені не хотілося це визнавати, та хлопець правий. Світлого майбутнього у нас не може бути. Впевнена, що як тільки батьки Влада дізнаються, що їх син зустрічається з бідною сиротою, то влаштують такий скандал, що хлопець того ж дня мене покине. 

І справа зовсім не в меркантильності, адже всі батьки для своїх дітей хочуть чогось кращого. Всі бажають їм, світлого, хорошого, перспективного та забезпеченого майбутнього. Хіба можна звинувачувати їх в цьому? 

І зараз виникає питання, чи варто нам з Владом починати те, що з самого початку приречене на провал? А я знаю себе, знаю що віддамся цим почуттям до кінця, і якщо зараз не зупинити це, пізніше буде набагато гірше. 

- Влад, нам треба поговорити! - кажу наче не своїм голосом, оскільки до кінця не вірю, що це роблю. 

- Так, звичайно! - ми якраз під'їжджаємо до мого будинку, і хлопець заглушивши мотор, повертається до мене обличчям. 

- Я думаю, те що між нами сьогодні сталося! - як тільки починаю говорити, на очі навертаються сльози, та я стараюся тримати себе в руках - Це була помилка! - знаю, що ще довго буду ненавидіти себе за ці слова, проте так буде краще. 

- Що? - здивовано перепитує хлопець. 

- Так, цей поцілунок і все інше.. не варто було! Я дякую тобі, за сьогоднішній день! - розумію, що говорю якісь дурниці, а ще не можу дивитися Соколовському в очі - І бувай! - кидаю на кінець, та швидко виходжу з машини і дуже сильно сподобаються, що хлопець не вийде за мною, та марно. 

- Катя, стривай! Як це все розуміти? - здивовано запитує хлопець, виходячи з машини. 

- Все просто, ми з тобою занадто різні люди! 

- Це все через цього хлопця? Він твій колишній, так?- серйозно запитує Соколовський, а я мимоволі зупиняюсь - Я чув вашу розмову! - насправді мені не хотілося, щоб Влад все чув, проте можливо це й на краще. 

- Тоді ти повинен мене зрозуміти! - тихо кажу повертаючись до хлопця обличчям - Адже Андрій правий, ми не зможемо бути разом, між нами занадто велике соціальне провалля. 

- Що за дурниці у твоїй голові? - нервово вигукує хлопець, а тоді уже спокійніше запитує - Ти його ще любиш? 

- Ні! - швидко відповідаю, навіть не задумуючись, "я люблю тебе" - кричу у своїй голові, проте сказати в голос не наважуюся. 

- А мене? - несподівано запитує Влад 

- Це не важливо, проте, впевнена що твої батьки, так само як і Андрія не дозволять нам бути разом! 

- Катя, що за середньовіччя? - нервово запитує хлопець - Не варто ставити всіх в один ряд! 

- Але це правда Владе! Я справді живу наче в іншому світі! - голосно кажу, криво посміхаючись - Ти за ніч можеш прогуляти суму, на яку мені треба працювати цілий місяць. А ще я ніколи не знайду спільної мови з твоїми друзями та не влиюся у твою компанію, і твої батьки явно не захочуть бачити поруч зі своїм сином, когось схожого на мене, тому що я інша! - в кінці голос зривається, а на очі накочуються сльози, розумію що мені пора забиратися з відси. 

- Катя! - ледь чутно промовляє Влад, не зводячи з мене свій погляд. 

- Вибач! - тихо кажу та швидко біжу в під'їзд. 

Зачиняю за собою двері та міцно притискаюсь до них спиною, закриваю обличчя руками та опускаюсь вниз на підлогу. Намагаюсь переварити все що тільки що сталося, та й взагалі усі події сьогоднішнього дня. 

Трохи посидівши на підлозі все ж, беру себе в руки, підводжуся та прямую у ванну. На автоматі, знімаю макіяж та усі прикраси, роздягаюся та заходжу в душ. Спускаю на себе теплі каплі води, і тільки тоді даю волю емоціям. Мені безперечно жаль себе, ненавиджу це відчуття, та зараз не можу нічого з собою вдіяти. 

Як тільки заплющую очі, згадую наш з Владом, сьогоднішній поцілунок і те, яка я тоді була щаслива. А вже через секунду приходить розуміння того, що я можливо своїми руками, тільки що, зруйнувала своє щастя. І наче зробила все правильно, тоді чому мені так гидко на душі? А ще, десь глибоко в душі розумію, що за цей вчинок буду ненавидіти себе все життя. 

Сльози продовжують котитися з моїх очей, і я цьому не суперечу. Заспокоюю себе лише тим, що якби не зробила цього сьогодні, потім було б, набагато важче. Мені вистачило одних вихідних, щоб зрозуміти, що кохаю цього хлопця. І впевнена, що з кожним днем, проведеним поруч з Владом, я б закохувалась у нього ще більше. 

Проте, я обов'язково забуду Соколовського, так як і забула Андрія. На це звичайно знадобитися трохи часу, та впораюся. А зараз мені хочеться ще трохи побути слабкою, по плакати та по жаліти себе. 

Не знаю скільки часу я провела в душі, а ще майже не пам'ятаю як добралися до ліжка, вкрилася теплою ковдрою і заснула. Проте, й уві сні мені не було спокою, я наче знову і знову проживала події вчорашнього дня. 

Прокинулась я від звуку телефону, підозрюю що це може бути Леся або бабуся, їм обом цікаво як пройшов вчорашній день. Проте, сили піднятися та знайти його, у мене не було. Я була дуже втомлена, і взагалі не виспана, а ще мене сильно боліла голова. Вирішую перетелефонувати пізніше, хто б це не був, накриваюся ковдрою з головою і намагаюся знову заснути. 

Проте, цього зробити мені так і не вдалося, оскільки тепер дзвонили у двері. І як би мені не хотілося підійматися, цікавість, хто ж там все-таки прийшов, перемогла. 

Повільно встаю, підходжу до дверей та заглядаю крізь дверне вічко і завмираю від здивування. Відступаюся назад та декілька секунд стою не рухомо, роздумуючи можливо це мені просто здалося. А тоді знову заглядаю, щоб переконатися, що я не збожеволіла. Таки ні, це справді Соколовський. 

І чесно признатись, після вчорашньої розмови, він напевно остання людина яку я чекала тут побачити. Проте, хлопець продовжує дзвонити і я розумію, що він нікуди не піде, декілька секунд роздумую, а тоді все ж, відчиняю двері.