Розділ 33

-*
Після поцілунку з Соколовським я не тямилася від щастя. Хлопець міцно тримав мою руку, і мені було байдуже, що подумають або скажуть мої родичі чи будь-хто інший. Вперше за довгий час я не шукала поглядом Андрія, не намагалася зрозуміти, про що він думає. Просто насолоджувалася моментом, раділа життю. Іронія в тому, що колись я тільки й робила, що чекала його дзвінка, перечитувала старі повідомлення, аналізувала кожне його слово. А після Нового року, попри біль, все ще глибоко в душі хотіла почути його пояснення. Але сьогодні… сьогодні вперше відчула, що мені байдуже. Я більше не прив’язана до минулого. Я відпустила його. І хоч це лякало, я вирішила ризикнути та почати щось нове. 

Та раптом телефон сповістив про нове повідомлення. 

"Нам треба поговорити. Чекатиму біля виходу на задній двір." 

Повідомлення від Андрія. 

Перша реакція – просто проігнорувати. Та цікавість взяла верх. 

— Привіт! — Андрій заговорив першим, коли я підійшла. В його голосі була звична самовпевненість, але цього разу вона здавалася фальшивою. — Ти сьогодні маєш гарний вигляд. 

— Дякую, — відповіла коротко, складаючи руки на грудях. — То про що ти хотів поговорити? 

— Я?.. — Він ніби розгубився. Здається, сам не знав, навіщо мене покликав. — Я не знав, що в тебе є хлопець. 

— А повинен був? — я здивовано підняла брову. 

— Катя, ти ж знаєш, що мені не все одно! 

— Я знаю, що в тебе є дівчина. Яка напевно, вже зачекалася. 

— У вас це серйозно? З Соколовським? — запитав він, ігноруючи мої слова. 

— Моє особисте життя тебе не стосується, — відповіла твердо. 

— Та годі тобі! Не вдавай, що ми чужі. 

— Але ми й справді чужі, Андрію. Ми наче були разом, але й не були. Ти хотів, щоб я була твоєю, але стосунків зі мною не хотів. І водночас не хотів, щоб я була з кимось іншим. — Це прозвучало боляче навіть для мене самої. Вперше я озвучила вголос ту правду, від якої ховалася. 

Його обличчя змінилося. Він відвів погляд. 

— Мова зараз не про це… — пробурмотів він. 

— А про що тоді? — різко кинула я. — Так, у мене є хлопець. І я не розумію, яке ти маєш право цікавитися моїм особистим життям? 

— Ти змінилася, — сказав він після короткої паузи. 

— Не я змінилася, Андрію, а обставини. — Я дивилася на нього й розуміла: йому важко прийняти цю нову версію мене, ту, що більше не бігає за ним. 

— Годі! Признай, що ти просто повелася на гроші цього мажора! — раптом у його голосі прозвучала зневага. Його очі пробіглися по мені з голови до ніг. 

Ось воно. Ось що мене завжди стримувало. Люди бачитимуть у мені тільки дівчину, яка пішла за грошима, а не за почуттями. 

— І це каже людина, яка зустрічається з дівчиною, яку йому підібрали батьки через її статус? — відповіла я, дивлячись йому прямо в очі. — Ти ж навіть її не любиш, правда? 

Андрій стиснув щелепи. Я потрапила в ціль. 

— Мені шкода, Катю, але мої батьки ніколи б не дозволили нам бути разом, — тихо зізнався він, втупившись у підлогу. 

Гірка посмішка з’явилася на моєму обличчі. 

— Знаєш, мені було б легше думати, що ти просто не мав до мене почуттів… — прошепотіла я. 

Я відвернулася і зробила кілька кроків, та його голос зупинив мене. 

— Ти думаєш, з Соколовським буде інакше? — в його словах було щось їдке. — Він познайомив тебе зі своїми батьками? Ні, бо якби це сталося, ви б уже точно не були разом. Соколовські — одні з найвпливовіших людей у цій країні, і вони ніколи не дозволять своєму сину бути з… — він замовк, підбираючи слово. — З простою дівчиною. 

Його слова били боляче. Бо в глибині душі я розуміла: у них може бути сенс. 

— Цинічно? Так! Але це правда сучасного життя. Я просто хочу вберегти тебе від ще одного розчарування, — продовжив він. 

Я відчувала, як ком у горлі ставав все більшим, як серце стиснулося від болю. Але не дозволю йому бачити мою слабкість. Я вдихнула, змусила себе посміхнутися і подивилася йому в очі.

— Дякую за турботу, але далі я якось сама розберуся, — стараюся бути спокійною, мені не хочеться, щоб хлопець побачив як мене зачепили його слова. Саме тому на останок кидаю коротку посмішку і повертаючись швидко прямую коридором. Забігаю за поворот та несподівано натикаюся на Соколовського.  

— Влад? Що ти тут робиш? — розгублено запитую, намагаючись зрозуміти, чи міг він чути нашу розмову з Андрієм. 

— Тебе шукаю, — пояснює хлопець, уважно вдивляючись у моє обличчя. Я ж стараюся дивитися будь-куди, тільки не на нього. 

— Я хочу додому. Відвези мене додому! — швидко кажу, прямучи до виходу. 

— У тебе все гаразд? 

— Так! Просто сильно почала боліти голова, — пояснюю й мало не тягну Влада за собою, якнайдалі від Андрія. 

Всю дорогу ми їхали мовчки. Влад, звичайно, кілька разів намагався почати розмову, але я не була готова говорити. У голові панував хаос: сьогодні сталося надто багато подій, які я не могла переварити. 

Я завжди дивувалася дівчатам, які бігали за мажорами, а зрештою сама закохалася в такого. Довго не хотіла визнавати цього, боялася, але сьогодні вирішила ризикнути й довіритися своїм почуттям. Проте розмова з Андрієм спустила мене на землю. Як би не хотілося визнавати, він правий: у нас із Владом немає майбутнього. Впевнена, що як тільки його батьки дізнаються, що їхній син зустрічається з бідною сиротою, то влаштують такий скандал, що Влад того ж дня мене покине. 

І справа зовсім не в меркантильності — усі батьки хочуть для своїх дітей найкращого. Світлого, перспективного, забезпеченого майбутнього. Хіба можна їх за це звинувачувати? 

І тепер переді мною постає питання: чи варто починати те, що від початку приречене на провал? Я знаю себе. Якщо віддамся цим почуттям, то до кінця. І якщо не зупиню це зараз, потім буде набагато болючіше. 

— Влад, нам треба поговорити, — кажу чужим голосом, бо сама не вірю, що це роблю.